💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

Читаємо онлайн Смерть манекенниці - Петре Селкудяну
class="book">— Зрозуміло, товаришу капітан, буде виконано!

Алексіу підійшов до великого сейфа і відімкнув важкі двері.

— Діду, прошу тебе, візьми пістолет. Я вже оформив тобі дозвіл, — сказав він і, щоб дістатися до верхньої полині, підклав під ноги кілька телефонних довідників.

Дід зневажливо зиркнув на зброю.

— Все-таки не хочеш?

Дід мовчки зняв окуляри з товстими, ніби автомобільні фари, лінзами і подав капітанові. Той на хвильку притулив їх до своїх очей і спитав:

— Скільки діоптрій?

— Тринадцять і вісім.

— Тобі ліпше б у лабораторії працювати. З отакими мікроскопами…

— Я ще ніколи не користувався пістолетом, скільки живу, — сказав Дід і пояснив: — Давить на психіку.

— Діду, я мовчу, але ж ти буваєш у таких ситуаціях… — Алексіу поклав пістолет у сейф. — Товариш полковник дав мені це розпорядження. Я сказав йому, що ти кепкуватимеш, але тепер доповім, що вручив тобі пістолет, інакше…

— Товаришу Алексіу, хочеш, я розкрию тобі одну маленьку професійну таємницю? Я ніколи не користувався пістолетом, а будь-якою іншою зброєю і поготів. Жодного разу не вистрілив. Навіть в армії. Скільки мені за це перепало, знаю лиш я. Мені завжди здавалося, що як тільки я вистрілю, мої окуляри розлетяться вщент, і я боявся. Без окулярів я геть сліпий.

— Як, ти жодного разу не вистрілив?! — здивуванню Алексіу не було меж.

— А так. Ніколи в житті. Свої успіхи я завдячую тільки дедукції. Хоч весь час займався досить складними справами. Мене від самого звуку пострілів нудить. Не через те, що боюся, — гидко. Тому жоден злочинець, який відбув термін покарання, не тримав на мене зла. Навпаки, признавалися навіть, що поважають мене. З декотрими доводилось потім і чарчину випити. Я розповідав, як мені вдалося викрить їх лише за допомогою логіки. А тепер — варто чи ні — відразу бах-бах! Це ж не дитячі іграшки. Причому, колись дістати зброю було набагато простіше. Один лише раз мав я справу з пістолетом та й то осоромився. Пістолет був водяний, я тоді розслідував викрадення ювелірних коштовностей і, йдучи на пишний прийом, поклав його до кишені. Мабуть, помпочка зламалася — вода потекла з кишені по штанях на підлогу, можеш уявити, який був конфуз. Я так і не зміг за довгі роки переконати багатьох із присутніх, що калюжу зробив не я, а водяний пістолет.

— Отже, ти, Діду, нас критикуєш. Але ж і ми використовуємо логіку, і непогано, інакше нас тут не тримали б. Так що не дуже розхвалюй колишні методи — ми їх добре знаємо. І не треба забувати, що змінився не тільки наш світ, а й ті, хто зазіхає на благополуччя людей. Ми справу революції захищаємо достойно.

— У цьому я з тобою цілком згоден.

— Дуже приємно, що інколи ми все-таки розуміємо один одного, — всміхнувся Алексіу і запалив цигарку.

8

Вітрину в крамниці готового одягу на вулиці Штефана Великого ще не полагодили, і Дід, стоячи перед нею, намагався зрозуміти, навіщо потрощено скло. Окрім трьох голих жіночих манекенів, у вітрині не було нічого. Манекени чеського виробництва, напрочуд гарні. На двох із них чорні перуки, на третьому — ясно-золотава. Цей манекен лежав на підлозі, мабуть, зловмисник хотів витягти його через пробоїну в склі. Та щось йому завадило в останній момент. Що саме? Дід ніяк не міг збагнути. Ніхто не чув дзвону розбитого скла, ніхто не намагався затримати злочинця — через те й у міліцію вчасно не повідомили. А може, йому перешкодила людина, зацікавлена, щоб ніхто ні про що не довідався? Дід подумав: Алексіу не випадково розповів про цю пригоду і, хоч на перший погляд ніякого тут зв'язку зі смертю Йоани не було, його охопило якесь невиразне передчуття і змусило довго розглядати вітрину. Безперечно, той, хто хотів винести картонну блондинку, не був звичайний злодій, може, це зовсім і не злодій, а його вчинок зумовлювали інші причини? Які ж саме? Ще раз уважно оглянув розбите скло — чи не лишилося на гостряках якогось сліду? Помітив лише маленький шматочок фарбованого картону з ноги манекена. Більш нічого. Дід зайшов до крамниці. Спитав завідувача, і продавщиця вказала на двері по той бік прилавка, де висіли жіночі сукні.

Завідувач був низенький на зріст, але гладкий, із застиглою, ніби приклеєною усмішкою. Величезні зуби виглядали в нього з рота навіть тоді, як він стуляв губи. Дід уявив цього чоловіка з отакою усмішкою у відповідальні моменти, що трапляються в житті кожної людини, і подумки пожалів його.

Поки завідувач вивчав Дідове посвідчення, на чолі йому виступив рясний піт.

— Сідайте, будь ласка. Ви знаєте, на щастя, нічого не вкрадено. Але ми повідомили в міліцію, як то кажуть, виконали свій обов'язок.

Кімнатка завідувача була крихітна, близько чотирьох квадратних метрів. Тут вмістилася старенька шафа, стіл і два стільці. На цвяху, забитому в стіну, висіли пожовклі й запилені рахунки.

— Ви знаєте, ми оце отримали імпортні пуловери, якщо вам треба… — прошепотів завідувач.

Дід звернув увагу, що піт ураз відлинув од його чола, ніби під шкірою в цього чоловіка була губка, яка то виділяла, то вбирала в себе рідину.

— Дякую, не треба. Мене цікавить інше, пане…

— Пецукан, прошу вас…

— Пане Пецукан. Коли ви помітили, що вітрина розбита?

— Сьогодні вранці, о сьомій сорок. У нас, знаєте, дисципліна — з'являємось на роботу раніше. Я привчив усіх працівників бути на місці за двадцять хвилин до відкриття, а ми з профоргом приходимо за п'ятнадцять. Ключі лише в нас із ним. Я їм кажу «доброго ранку», профорг показує мені свій ключ, я показую йому свій, він відмикає перші двері своїм ключем, я відмикаю другі своїм. Як бачите, з одним ключем до крамниці не зайдеш. Коли ми сьогодні побачили розбиту вітрину, а тоді впевнилися, що нічого не вкрадено, я просто обімлів: ну якого біса, скажіть ласкаво, бити вітрину, як не хочеш нічого красти?! Там стояли тільки картонні

Відгуки про книгу Смерть манекенниці - Петре Селкудяну (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: