Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук

— То в магазині ж він! — сердито знизала плечима жінка. — Я ж казала — директором, а там рука руку миє, для них шапку дістати, еге ж бо — тьху!

— Семен не казав, де живе? Що-небудь про свою сім’ю?

— Цікавилась я, та що з Івана витягнеш, коли п’яний? У чоловіків по п’янці яка розмова? Ти мене поважаєш?..

— Згадайте, Маріє Петрівно, що ще казав ваш чоловік про Семена?

Жінка замислилась.

— Щось про Святошине мовилося… Чи то їхав туди той Семен, до знайомих, чи живе там. Еге ж бо, не можу твердити.

— А зовнішність Семена чоловік не описував?

— Та з нього, коли тверезий, слово важко витягнути.

— А коли приходив напідпитку?

— Ні, не казав, я б запам’ятала.

— А в той день… коли це сталося, не згадував Семена?

— Ні. А ви вважаєте, що це він?

— Нічого поки що я не вважаю. Та все може бути, і, якщо пригадаєте щось, подзвоніть мені.

Козюренко залишив номер телефону й підвівся.

Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі «Дон». За годину Шульга оселився поруч Байдачного, через один номер.

Байдачного в номері не було. Майор пообідав у кафе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у готельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.

Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто виголений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком і жовтих новеньких босоніжках. Взявши у портьє ключі, зупинився біля кіоска з парфюмерією, довго вибирав щось і нарешті придбав флакон одеколону й тюбик зубної пасти.

Шульга скосував на свої ношені, із збитими підборами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і залишився задоволений. Порівняно з Байдачним він виглядав справжнім провінціалом — це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впевненості. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.

З черговою по поверху вони умовилися. Цю молоду й грайливу жіночку порекомендували йому у штабі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з півслова — лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, — мовляв, усе гаразд.

Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.

На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі — мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно — Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже півгодини, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і зараз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.

Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і майор одразу схопив трубку.

— Адміністратор, — почув голос чергової. — Вибачте, я помилилася…

Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з номера.

Байдачний стояв біля столика чергової — так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гавриловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.

Двері ліфта розчинилися безшумно, і Шульга ввічливо пропустив Байдачного. Двері автоматично зсунулися, і ліфт м’яко рушив, та мало не відразу зупинився. Байдачний не звернув уваги на зупинку, певно, вважав, що хтось з пожильців четвертого чи третього поверху затримав їх, — стояв перед дзеркалом і поправляв зав’язану широким вузлом краватку. Та двері не розчинялися, Шульга знав чому; цю вимушену зупинку було заплановано заздалегідь, ліфт мав рушити через чверть години; ці п’ятнадцять хвилин були відведені майорові для знайомства з Байдачним — ніщо так не зближує людей, як спільне нещастя чи навіть незначна прикрість.

Байдачний нарешті почав виявляти ознаки занепокоєння. Відірвався від дзеркала, зміряв Шульгу недбалим поглядом, мовив стривожено:

— Невже застряли?

Шульга відповів невизначено:

— Техніка…

Байдачний зупинив погляд на червоній кнопці з написом «дзвінок», натиснув на неї. Може, хтось і почув сигнал, але в кабіні продовжувала панувати мертва тиша.

— Що ж вони? — безпомічно запитав Байдачний. — Не сидіти ж нам тут до вечора!

— Дозвольте… — Шульга безцеремонно відсунув його від пульта управління ліфтом, почав поперемінно натискати на кнопки. Та ліфт стояв, і майор вилаявся:

— Сучі сини, знав би, пішки спустився. Такі гроші беруть, і ніякої культури!

Байдачний подивився на нього задумливо.

— Пити хочеться, — сказав не до ладу, — зараз би пивка холодного…

— За рахунок адміністрації, — додав Шульга. — Але ж так і справді можна простояти чортзна-скільки! Що ж робити?

— Мабуть, сигнал зіпсувався, — констатував Байдачний. — А в мене побачення… — Нараз вибухнув люттю: — І що за порядки вошиві, не готель, а свинство якесь, три чорти їм у горлянку. — Він почав тарабанити кулаком по стінці ліфта. Шульга стукнув також кілька разів, нараз торкнувся руки Байдачного, спиняючи його:

— Тихше!

Той застиг з роззявленим ротом, дивився нерозуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:

— Ви чуєте нас?

— Та чуємо! — закричав Шульга. — Що трапилось?

— Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро полагодимо.

Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нервово.

— Пропало моє побачення… — мовив скрушно.

— І гарна жінка? — поцікавився Шульга.

Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:

— Нічого.

Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, побачення в нього було зовсім не з жінкою — що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не дінуться.

— Жінки завжди