Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
Козюренко запросив його сісти, проте Корж продовжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фотографові.
— Пробачте, — посміхнувся нарешті якось вимучено, — я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.
— І даремно, зовсім даремно, — якомога довірливіше мовив Козюренко, — ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.
Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.
— Я готовий відповісти на всі ваші запитання.
— Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивством Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змушений попередити вас…
— Так, я знаю, що законом передбачено… — Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.
— Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого червня, — почав Козюренко, — а напередодні, тобто чотирнадцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.
Корж кивнув.
— Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.
— Хто ще знав про це?
— Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.
— А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?
Корж потер чоло.
— Наскільки пам’ятаю — ні.
— Я прошу пригадати точно.
— Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.
— Отже, чотирнадцятого червня про партію норкових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.
— Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще комусь. Я можу відповідати лише за себе.
— Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмовилися про шкурки комусь із своїх знайомих?
— Бачите, — відповів Корж, — не така це вже подія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я одразу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кіно. Непогана пародія на детективи — «Високий блондин у чорному черевику». Не бачили? Раджу подивитися.
— І ніхто на фабриці чи за її межами не розпитував вас про шкурки?
— Звичайно, ні.
— А наступного дня?
— Зранку Вахнічев розподіляє завдання, і про партію норки знали вже всі.
— Яку роботу доручили ви Золотницькому?
— Золотницькому? — Якась тінь промайнула обличчям Коржа. — Коли?
— Вранці п’ятнадцятого червня, коли Вахнічев давав завдання Галаті?
— Не пам’ятаю…
— Він дзвонив кудись по телефону.
— А-а… Мусив домовитися про ватин.
— Це входить в обов’язки товарознавця?
— Не зовсім, але ж хто рахується з цим?
— Якщо б Золотницький не виконував ваше завдання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?
— Напевно, так і сталося б, — ствердив Корж. — Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.
Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по телефону. Може, збіг обставин, а може?..
Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріали, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із злочинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.
— Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? — запитав Козюренко.
— Звичайно, мав, — ані на секунду не завагався Корж. — Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.
— Могли зайти до нього.
— Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.
— Важко піднятися?
— Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день — набридає.
Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьому є. Почав розмірковувати вголос:
— До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого відділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повернувся з відрядження. Більше нікого?
— Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кімнати зазирнув Пуд, — заперечив Корж. — Наш шофер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.
Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:
— Глуховський бачив Пуда?
— Цього не можу сказати.
— Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?
— Гадаю, так.
— І давно Пуд у вас працює?
Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:
— Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.
— Чого ж неправильно? Він же шофер і влаштувався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що судили Пуда?
— За хуліганство. Дали три роки.
— А як у вас поводиться?
Корж скоса зиркнув на Козюренка.
— Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.
— В чому це проявляється?
— Розумієте, — мовив Корж не дуже впевнено, — тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчора: зазирнув до Вахнічева — і відразу назад. Улесливий якийсь, а мені це не подобається.
— Кому ж воно подобається? — зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочинцями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім