Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук

— Недавно приїхав.

— А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?

— П’ятдесят третьому.

— А я в п’ятдесят п’ятому! — удав, що зрадів Шульга. — Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Леонідович. — Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.

Байдачний сковзнув по ньому холодним, настороженим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. Погляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного — подав руку трохи зверхньо, як і личить людині, котра займає в суспільстві вищий щабель.

— Байдачний, — назвався і ледь потиснув руку майорові. — Іван Гаврилович до ваших послуг.

— І звідки ви? — поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Байдачний не став брехати — та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністратора.

— Киянин, — відповів.

— Бував, — аж зрадів Шульга, — бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…

— А ви звідки? — ввічливо поцікавився Байдачний.

— Ого, — реготнув Шульга, — ми звідти, куди колись Макар телят не ганяв. — Він заздалегідь розробив досить вірогідну версію. — З Півночі.

Якесь зацікавлення промайнуло в очах Байдачного.

— Північ у нас велика, — мовив.

— Точно, — погодився Шульга, — у нас там кілометрів ніхто не рахує. А ви, дозвольте запитати, що в Києві робите?

Байдачний примружився й подивився на Шульгу мов на останнього нахабу. І все ж назвався, хоча й не-визначено:

— Начальник цеху.

— О-о! — підніс вказівного пальця Шульга. — Мене дуже тішить, що познайомився. Хоча й за таких обставин!.. — зареготав голосно.

Байдачний ковзнув по ньому колючим поглядом.

— То звідки ж ви? — запитав знову.

— Я ж кажу, з Нар’ян-Мара. У радгоспі — ветеринаром.

Шульга відчув, як Байдачний внутрішньо весь підібрався. Іван Гаврилович машинально поправив вузол краватки, ще раз огледів майора чіпко, немов намагався зазирнути в душу.

— Корів лікуєте? — запитав нарочито байдуже.

Шульга поплескав його по плечу, як малу дитину.

— Оленів, — пояснив, як пояснюють школярам відомі істини. — Які ж корови на Півночі?

— Вибачте! — удав збентеження Байдачний. — І справді який я нестелепа.

Тепер він дивився на Шульгу з цікавістю: видно, якась думка пробудилася в ньому, — майор знав яка, саме на це й сподівався, називаючись ветеринаром з Нар’ян-Мара. Він знав, що Байдачний уже не відчепиться від нього. І, щоб розвіяти можливі підозри, підкинув Іванові Гавриловичу деякий фактичний матеріал, котрий би зміцнив його позиції.

— Багато хто про нас так думає! — зареготав голосно. — Потрапили б до нас та побачили!.. Північ, то, скажу вам, — велике діло. Колись ми там такі міста побудуємо, як твій Київ. А може, й кращі!

По війні Шульзі довелося з півроку попрацювати в Нар’ян-Марі, бував і в тундрі, зустрічався з оленярами, тому й вигадав собі легенду, пов’язану з роботою саме там. Знав широту характеру людей Півночі, їхнє замилування своїм краєм, легку зневагу до мешканців спекотних південних міст — відповідно й поводився.

— І великий у вас радгосп? — запитав Байдачний.

Шульга знав, що Іван Гаврилович уже почав зондаж. Махнув рукою.

— Середній.

— Оленярський?

— Так, у нас там без оленя як без рук.

— А в нас оленятина — делікатес, — зауважив Байдачний з жалем.

— Приїжджай до мене, я тебе почастую такою оленятиною, якої в житті не їв і не їстимеш.

Байдачний потер кінчик носа.

— І багато оленів у вас?

— Тисяч двадцять, але все залежить від року. У нас, розумієш, тундра… Буває взимку ожеледиця, тоді нам труба!

— Гинуть? — запитав Байдачний, і якась іскорка загорілася і одразу згасла в його очах.

— А ми для чого там? — спробував ухилитися від прямої відповіді Шульга.

— Це з хутра молодих оленів роблять пижикові шапки? — раптом запитав Байдачний.

«Ну й падлюка! — захоплено подумав Шульга. — Як щиро придурюється».

— Кажуть, тут у вас за ними ганяються, — відповів. — І то правда, хутро цінне, не боїться води.

Байдачний зиркнув на годинник. Зітхнув.

— Пропало моє побачення, — мовив не дуже засмучено.

— Скільки ми вже тут загоряємо? — запитав Шульга.

— Чверть години.

Шульга подумав, що час уже пускати ліфт, і, наче у відповідь на його думки, ліфт м’яко рушив.

Внизу на них чекали швейцар і ліфтер. Почали вибачатися. Шульга лише махнув рукою, а Байдачний напрочуд не лаявся, пробуркотів щось крізь зуби і приязно взяв під руку майора.

— Маєте якісь плани? — запитав. — Коли нема, є пропозиція відсвяткувати наше звільнення. Підемо до ресторану, ставлю пляшку коньяку.

«Починається друга дія вистави», —подумав Шульга і так само приязно посміхнувся Івану Гавриловичу.

Козюренко поливав кактуси. Робив це обережно, набираючи воду з розчином мінеральних добрив у велику гумову грушу, — знав, скільки води потребує кожна рослина: деякі кілька крапель, для інших грунт треба добре зволожити, бо цвістимуть.

Мало хто, навіть з колег по роботі, знав, що Козюренко є одним з найвідоміших у республіці кактусо-водів. Три підвіконня в його квартирі займали поставлені впритул спеціально виготовлені з пластика на замовлення кактусоводів невеличкі квадратні вазончики — понад триста кактусів налічувалося в колекції полковника. Серед них були Лофофора Вільямса та ще кілька таких, котрі викликали заздрощі навіть у найвідоміших колекціонерів.

Козюренко закінчив поливати рослини. Нахилився над одним з кактусів,