Білий попіл - Ілларіон Павлюк
Та якби я і далі так неквапно прошкував порожнім тротуаром, хтось неодмінно вибіг би з готелю й помітив мене. Тому, дійшовши до першого-ліпшого ресторанчика, я тим-таки розміреним кроком увійшов досередини.
Дзвіночок на дверях лагідно оповістив про мою появу, і я переступив поріг. Невелика зала, заледве на півдюжини маленьких столиків. Єдиний відвідувач у кутку саме згортав газету, збираючись іти. Ставний бородань поважного віку за шинквасом, вочевидь, був господарем ресторації. Й більше нікого.
Примостившись біля стійки, я попросив чашку кави. Гривеника в моїй кишені однак не вистачило б на щось інше. Та мені й кави цілком стане, щоб пересидіти метушню в готелі.
Втупившись поглядом у відполіровану дубову поверхню, намагався дати лад своїм розхристаним думкам. Раптом знову озвався дзвоник при вході — хтось прийшов чи, може, вийшов. Я навіть не озирнувся, про всяк випадок, а ще нижче опустив голову. Промайнула думка, що це, мабуть, вийшов отой чоловік з газетою. Аж раптом хтось сів поруч зі мною, поклавши лікті на шинквас. Я насторожився. Принаймні він був сам. І, якщо на те воля Божа, — не по мою душу…
Я покосився на його руки… І мало не підскочив од несподіванки! Тонкі пальці його правої руки з цирковою спритністю скручували самокрутку. Цигарка вийшла акуратна і рівна.
— Утік? — запитав мене Томаш і чиркнув сірником об шинквас.
Насамперед я озирнувся на скляні двері, переконатися, що за ними не чигають громили сотника, — там нікого не було.
— Тебе вже зараз придушити чи зачекати, поки покуриш? — поцікавився я.
Він закурив, і хмара диму попливла над шинквасом.
Томаш був ретельно поголений, його пальто — почищене, і навіть хутро на пошарпаному заячому комірі — дбайливо пригладжене. Сорочка — та ж таки вишиванка, що й учора, — свіжа й чиста.
— Агов, ти! — гукнув Томаш господаря. — Налий-но мені портеру!
Мабуть, господар не звик, щоб гості зверталися до нього: «Агов, ти!» — тож навіть вухом не повів, — узявся протирати черговий кухоль.
— Чи ти глухий, бородо?
У Томашевому голосі вчувалася погроза, що б звучала доречніше у притоні Лисиці, де ми зустрілися вперше. Заповідалося на скандал, а може, й на бійку. Тимчасом за вікном щойно пробіг поліціянт — туди й назад, — і мені аж ніяк не хотілося зайвого шуму.
— Пробачте неотесаного селюка, — м’яко сказав я господареві, — й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.
— Якому чоловікові? — бородань, вочевидь, не збирався так просто відступати й дивився на мене з робленим подивом.
Томаш сердито напинав жовна, але язика таки прикусив.
— Чоловікові навпроти вас, — увічливо сказав я.
Бородань гимикнув, похитав головою, та пива врешті-решт налив. Він поставив кухля на шинквас, навіть не поглянувши на Томаша, натомість люб’язно сказав мені: «Прошу пана», — щоб мій невихований приятель затямив: тільки ввічливе прохання заслуговує на шанобливу відповідь. Я боявся, що Томаш таки щось бовкне, та його, здається, все влаштовувало — він мовчки сьорбав свій портер.
— Отже, ти таки з ним, — озвавсь я. — Із сотником.
— І так, і ні, — відповів він.
— Як так — «і ні»? Ти ж допомагаєш йому?
— Я допомагаю тобі, — знову завів своєї Томаш. — А це може стати в пригоді сотникові.
— Знаєш, ти мені подобаєшся, Томаше Болгар. Сказати — чому? В тебе і досі є передні зуби! — я всміхнувся до нього, наче до старого друзяки. — Та, їйбо-присійбо, якщо не почнеш правдиво відповідати на мої запитання, — скоро будеш шепелявий.
— Добре, — сказав Томаш, опустивши носа в кухоль. — Що ти хочеш знати?
— Ти працюєш на сотника? Так чи ні?
— Ні, — відповів Томаш.
— Значить, ти — людина Лисиці.
Він засміявся, ба навіть зареготав.
— Це Лисиця — твій полигач? — від цього мого припущення на Томаша аж гикавка напала.
— Оце ти сказав! — він плеснув мене по плечу. — Ні, братику. До Лисиці я мав одне дільце — та й по тому. Майже як і ти.
— Гаразд… Ти не з банди Лисиці. І кажеш, що не працюєш на сотника… Хоча й знаєшся з ним. Тоді скажи-но мені: нащо тобі це здалося? Щоб я взявся розслідувати смерть його дочки?
— Не зовсім так, — похитав головою Томаш. — Це не мені треба. Це тобі треба.
— Бачу, не бережеш ти своїх зубів…
Господар поставив переді мною каву. Тимчасом Томаш допив портер, стукнув кухлем об шинквас і сказав:
— Ти не відкараскаєшся!
— Од сотника?
— Ні, — Томаш витягнув щось із кишені. — Від себе.
І поклав ту річ поруч з моєю чашкою кави.
І враз усе довкола зникло, відійшло, стало примарним тлом для маленького блискучого предмета, що лежав на полірованій дубовій стільниці просто перед моїми очима.
Хрестик. Золотий хрестик, вкритий білою емаллю, з тонким золотим силуетом розіп’ятого Христа й згорьованими янголами… Я б упізнав його з тисячі. Зі ста тисяч. Я взяв його і затиснув у жмені. Світ знову поплив перед очима. Лишилося тільки світло. Немислиме ніжне біле світло, — і вона, наче створена з цього світла. Мої руки надівають шкіряну шворку їй на шию, і вона долонею притискає цей хрестик до грудей. І всміхається. Цілую її. Цієї миті — ми найщасливіші люди в світі. Аж раптом життя пригасає в її очах, і світло за її спиною поглинає стіна холодної брудної землі. Вона падає, глухо вдаряється потилицею, бо я вже не тримаю її. Я здивовано розглядаю свої руки в патьоках темної масної крові… І раптом кров змивається з моїх долонь, розпливається… Я тепер чомусь у воді, а кров застить очі багряною пеленою. Тоді я кричу, й вода несе мій голос до поверхні в обрамленні дрібних бульбашок…
Судомно вдихаю на повні груди, наче щойно випірнув з річкового дна. Господи, які ж реальні ці спомини! Хрестик у моїй руці, немає сумнівів, саме той…
— Господи… Боже… — мимоволі бурмочу я. — Звідки він у тебе?!
Але на місці, де щойно сидів Томаш, — нікого.
— Томаше?!
У ресторані його вже немає. Я вибігаю на вулицю, та пізно пекти п’яти. Тримаю хрестик у затиснутій руці, пальці ніжно торкаються емалі…
Реальність досі примарна і нечітка, тож я і не завважив, що вусань із готелю саме розмірено крокував тротуаром, упізнав мене і зупинився з ротом наопашки. Він, звісно, вже був не в спідньому, а в добротному англійському костюмі. Ліве око ледь прозирало з-під грандіозного фіолетового набряку, зате праве аж спалахнуло азартом хорта, який безпомильно внюхав слід зайця.
Притиснувши руку з хрестиком до грудей, я повертаюся до ресторану, щоб заплатити за каву. Дістаю гривеник, кладу його на шинквас, навіть не глянувши на бороданя, — подумки я досі в її обіймах, відчуваю прохолоду її долонь.
— Решти не треба.
— З вас двадцять шість копійок, пане, — ввічливо відповідає господар.
— Якого біса?!
— Будьте ласкаві, сімнадцять за портер і дев’ять…
— От негідник!
Звісно, ці слова стосуються Томаша, який не заплатив за своє пиво, і я спішу заспокоїти бороданя, чиї очі загрозливо вибалушилися на мене:
— Я не про вас… Чорт!
От халепа… І не поясниш, що бачив цього типа втретє за життя й що він мені самому, як колька в боці… Бо ж і пиво йому я начебто сам замовляв. А втім, сотників гаман досі обважнював кишеню мого сюртука… І хоч менш за все на світі мені хочеться
