Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

— А паразит?

— Я вже чую перші умоглядні твердження журналістів. Вони напишуть про те, що полярний черв’як являє собою важливий етап зв’язку каменя, неорганічного життя і вищих організмів. Вони дійдуть усіх можливих висновків, які самі по собі не мають ніякого значення. Мають значення тільки ті сили страху і надії, які будуть вивільнені.

— Навіщо, Терку? Чого ти добиваєшся?

— Грошей, — каже він. — Слави. Ще грошей. Насправді не має ніякого значення, живий він чи ні. Важливий його розмір. Його тепло. Черв’як навколо нього. Це найбільша природно-наукова сенсація цього сторіччя. Не цифри на аркуші паперу. Не абстракції, на публікацію яких у тій формі, яку можна продати громадськості, йде тридцять років. Камінь. Реальний і відчутний. Від якого можна відрізати шматочок і продати. Який можна сфотографувати і про який можна знімати фільми.

Я знову згадую лист Віктора Халкенвада. «Хлопчик був з льоду», — писав він. І все-таки це не так. Холодний він лише зовні. Всередині ховається пристрасть.

Несподівано і мені стає байдуже, живий він чи ні. Несподівано він стає символом. Символом ставлення західної природної науки до навколишнього світу, що викристалізувалося у цей момент. Розважливість, ненависть, надія, страх, намагання все піддати вимірюванню. І над усім цим, сильніше за будь-яке почуття до чогось живого, — пристрасть до грошей.

— Ви не можете взяти черв`яка і привезти його в густонаселену частину світу, — кажу я. — В усякому разі не раніше, ніж дізнаєтеся, що він собою являє. Ви можете викликати катастрофу. Якщо він і мав глобальне розповсюдження, то воно знову стало обмеженим, тільки коли він винищив своїх хазяїнів.

Він кладе ліхтарик на сніг. Конусоподібний тунель світла розходиться над поверхнею води і каменем. Решти частини світу не існує.

— Смерть — це завжди втрати. Але іноді це єдине, що може збудити людей. Бор брав участь у створенні атомної бомби і вважав, що це послужить справі миру.

Я згадую, що одного разу сказала Юліана, у той момент, коли була твереза. Що не треба боятися третьої світової війни. Людям потрібна нова війна, щоб схаменутися.

Зараз я відчуваю те саме, що й тоді, — розумію божевілля цього аргументу.

— Не можна змусити людей навернутися до любові, звівши їх до останнього ступеня, — кажу я.

Я переношу вагу тіла на іншу ногу і беру моток троса.

— Тобі бракує фантазії, Смілло. Це непростимо для вченого.

Якщо я зможу замахнутися тросом, мені, мабуть, удасться зіштовхнути його у воду. Потім я зможу втекти.

— Хлопчик, — кажу я. — Ісайя. Навіщо Лоєн його обстежував?

Я відступаю назад, щоб можна було дужче розмахнутися.

— Він стрибнув у воду. Нам довелося взяти його з собою до печери — він боявся висоти. Батько його знепритомнів ще на поверхні. Він хотів підпливти до нього. Він зовсім не боявся холодної води — він плавав у морі. Це Лоєну спало на думку тримати його під наглядом. У нього черв’як жив під шкірою, не в нутрощах. Він його не турбував.

Ось і пояснення біопсії м’язів. Бажання Лоєна зробити останній і остаточний аналіз. Отримати відомості про долю паразита, коли його носій помер.

Вода зеленуватого відтінку — заспокійливий колір. Тільки уявлення про смерть викликає жах, саме ж явище настає так само природно, як і захід сонця. У Форс Бей я одного разу бачила, як майор Гульбрандсен із патруля «Сиріус» за допомогою автомата відганяв трьох американців від ведмежої печінки, зараженої трихінелою. Це було серед білого дня, вони знали, що м’ясо заражене. І їм треба було тільки почекати сорок хвилин, поки м’ясо звариться. Та все ж вони відрізали вузькі смужки і вже почали їсти, коли ми дісталися до них. Усе було таким буденним. Голубуватий відтінок м’яса, їхній апетит, майорів автомат, їхнє здивування.

Він простягає руку мені за спину і бере у мене з рук моток троса, як беруть гострий інструмент з рук маленької дитини.

— Йди туди і чекай.

Він освітлює протилежну стіну. Там починається тунель. Я йду туди. Тепер я впізнаю цей шлях. Він веде не нагору, ним усе кінчається. Початком кінця завжди був тунель. Як і початком життя. Терк привів мене сюди. Весь час, від самого судна, він мене вів.

Тільки зараз я розумію, як він чудово все спланував. Він не міг зробити цього на борту. Йому все ще треба повертатися назад, «Кронос» усе ще повинен колись увійти до якогось порту. Він не зміг би цього приховати. Але це буде ще один випадок дезертирства. Зникнення, як і в разі зникнення Яккельсена. Ніхто не бачив, як я його зустріла, ніхто не побачить, як я зникну.

І механік не повернеться назад. Він зрозуміє, моє зникнення він пов’яже з Терком з такою ж упевненістю, начебто він бачив нас тут. Терк змусить його пірнати, очевидно, він їм потрібний, принаймні для того, щоб помістити у воду першу порцію вибухівки. Вони змусять його пірнути, а потім він перестане існувати. Терк повернеться, і виявиться, що сталась аварія, можливо, несправність акваланга. Терк придумає, як це зробити.

Тепер я розумію призначення того устаткування біля озера. Механік розпаковував його, поки Терк говорив зі мною. Тому він і повів мене з собою до лабораторії.

Світло від його ліхтарика освітлює камінь, відкидаючи тінь на стіну переді мною. Коли я входжу в тунель, стає темніше.

Це прямокутна, горизонтальна шахта, два метри заввишки і два метри завширшки. Через кілька метрів вона розширюється. Тут стоїть стіл. На столі вимірювальні прилади, пляшки з-під молока, сушене м’ясо, вівсяні крупи — все двадцятивосьмилітнього віку і вкрите льодом.

Я чекаю, поки очі звикнуть до слабкого світла льоду, і йду далі, поки все не стає чорним, і навіть тоді я продовжую йти вперед, обмацуючи витягнутою рукою стіну. Рівень підлоги трохи піднімається, але немає ніякого руху повітряна значить, немає і виходу. Це глухий кут.

Переді мною опиняється перешкода — стіна льоду. Тут я зупиняюся, чекаючи.

Не чути звуку кроків, але видно світло, спочатку далеко, потім ближче. Ліхтарик у нього закріплений на лобі. Промінь світла знаходить мене біля стіни і завмирає. Потім він знімає ліхтарик. Це Верлен.

— Я показала Лукасу холодильник, — кажу я. — Коли це додадуть до вбивства Яккельсена, ти дістанеш довічне ув’язнення без права амністії.

Він зупиняється на півдорозі між мною і світлом.

— Навіть