Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог

Він на якийсь час замовкає.

— Ти не могла б розповісти мені, звідки тобі це відомо? — питає він.

Я нічого не відповідаю.

— Я так і знав, — каже він. — Тобі й мені, нам з тобою могло б бути добре разом. Коли я подзвонив тобі тієї ночі — це було імпульсне рішення, я завжди покладаюся на свою інтуїцію, я знав, що ти візьмеш трубку, я відчував тебе, я міг би сказати: «Приходь до нас». Ти б прийшла?

— Ні, — кажу я.

Тунель починається біля підніжжя скелі. Це проста конструкція. Там, де лід майже відривався від скелі, вони пробили собі динамітом шлях униз, а потім установили великі бетонні кільця. Вони круто спускаються вниз, сходинки в них зроблені з дерева. Спочатку це мене дивує, потім я згадую, як важко класти бетон на подушку вічної мерзлоти.

За десять метрів нижче горить вогонь.

Дим іде з приміщення, що прилягає до сходів. Це бетонна порожнина, укріплена балками. На підлозі розкладено кілька мішків, на яких у нафтовій бочці горять розбиті ящики.

Біля самої задньої стіни на широкому столі стоять прилади й устаткування. Хроматографи, мікроскопи, великі кристалізаційні стакани, термокамера, прилад, який ніколи мені раніше не траплявся, у вигляді великого пластмасового ящика з передньою стінкою зі скла. Під столом стоїть генератор і кілька дерев’яних ящиків — таких самих, як ті, що горять у бочці. Все підлягає моді, навіть лабораторне устаткування, — прилади нагадують мені сімдесяті роки. Все вкрито сірим шаром льоду. Це, мабуть, було залишено в шістдесят шостому або в дев’яносто першому. Що залишимо після себе ми?

Терк кладе руку на пластмасовий ящик.

— Електрофорез. Для виділення й аналізу протеїнів. Лоєн узяв його з собою в шістдесят шостому. Коли вони ще думали, що мають справу з формою органічного життя.

Він киває, це майже непомітний рух. Усе, що він робить, пронизано усвідомленням того, що навіть цих маленьких знаків і рухів досить, щоб навколишній світ стояв перед ним виструнчившись. Біля високого верстата Верлен порпається у мікроскопі. Він настроює його для мене — окуляр на десять, об’єктив на двадцять. Присуває ближче газову лампу.

— Ми відтаюємо генератор.

Спочатку я нічого не бачу, потім настроюю різкість і бачу кокосовий горіх.

— Cyclops Marinus, — каже Терк, — рачок, що живе в солоній воді. Його самого або його родичів можна побачити всюди, у всіх морях земної кулі. Нитки — це органи рівноваги. Ми дали йому трохи соляної кислоти, тому він лежить спокійно. Зверни увагу на задню частину його тіла. Що ти бачиш?

Я нічого не бачу. Він бере мікроскоп, переміщає під ним чашку Петрі і знову настроює його.

— Систему травлення, — кажу я, — кишки.

— Це не кишки. Це черв’як.

Тепер я бачу. Кишка і шлунок — це темне поле на череві тварини, а довгий світлий канал іде уздовж спини.

— Належить до класу Phylum Nematoda, круглих черв’яків, підкласу Dracunculoidea. Ім’я його Dracunculus Borealis, полярний черв’як. Відомий і описуваний принаймні із Середньовіччя. Великий паразит. Виявлений у китів, тюленів і дельфінів, він з кишок може переміщатися в м’язову тканину. Там самець і самка спарюються, самець умирає, самка переходить у підшкірний шар, де утворюється вузол завбільшки з дитячий кулачок. Коли дорослий черв’як відчуває, що у воді навколо нього є Cyclops, він робить у шкірі отвір і випускає мільйони маленьких живих личинок у море, де їх поглинає рачок, який є так званим проміжним хазяїном — місцем, де черв’яки проходять стадію розвитку тривалістю кілька тижнів. Коли рачок разом з морською водою потрапляє в ротову порожнину або в кишки великого морського ссавця, він гине, а личинка проникає, роблячи отвір, у цього нового, більшого хазяїна, де вона розмножується, проникає під шкіру і завершує свій цикл. Очевидно, ні рачок, ні ссавці не відчувають незручності від цього. Один з найкраще пристосованих паразитів у світі. Ти замислювалася над тим, що заважає паразитам розповсюджуватись?

Верлен підкладає дров і підтягує генератор до вогню. Тепло майже обпалює мій бік, та другий залишається холодним. Немає ніякої вентиляції, дим задушливий, вони, мабуть, дуже поспішають.

— Їх завжди зупиняють стримуючі чинники. Взяти, наприклад, гвінейського черв’яка — найближчого родича полярного черв’яка. Йому необхідні тепло і стояча вода. Він живе в тих місцях, де люди залежать від поверхневої води.

— Як, наприклад, на межі Бірми, Лаосу і Таїланду, — кажу я, — наприклад у Чіанграї.

Обидва вони завмирають. У Терка це лише ледве помітна напруга.

— Так, — каже він, — наприклад, там, у відносно рідкісні періоди засухи. Як тільки сильні дощі породжують потоки води, як тільки стає холодніше, умови його існування ускладнюються. Так і повинно бути. Паразити розвивалися разом зі своїми хазяїнами. Гвінейський черв’як, мабуть, розвивався паралельно з людиною, можливо, протягом мільйона років. Вони підходять одне одному. Сто сорок мільйонів людей щороку наражаються на небезпеку зараження гвінейським черв’яком. На рік спостерігається десять мільйонів випадків захворювання. Більшість заражених переживають повний мук період хвороби тривалістю кілька місяців, але потім черв’як виходить. Навіть у Чіанграї тільки в половини відсотка дорослого населення виникли незворотні зміни. Це основне правило чудової рівноваги природи: хороший паразит не вбиває свого хазяїна.

Він робить рух рукою, і я мимоволі відступаю вбік. Він дивиться в мікроскоп.

— Уяви собі їхній стан — Лоєна, Вінґа, Ліхта — у шістдесят шостому. Все підготовлено; звичайно, є проблеми, але це технічні проблеми, які можна вирішити. Вони визначили місцезнаходження каменя, зробили спуск і ці приміщення, їм щастить з погодою, і в них є час. Вони переконалися, що не можуть доставити в Данію камінь цілком, але вирішили, що можуть привезти його частину. Є фотографії їхньої пили, геніального винаходу — стрічки на валках із загартованої сталі. Лоєн був проти того, щоб різати камінь автогеном. Але якраз коли ескімоси встановлюють пилу, вони гинуть. Через дві доби після першого занурення у воду. Вони вмирають майже одночасно, протягом години. Все змінюється. Проект луснув, часу несподівано не залишається. Їм доводиться зробити вигляд, що стався нещасний випадок. Зрозуміло, імпровізацією займається Лоєн. У нього вистачає самовладання, щоб не знищити трупи цілком. У нього вже тоді виникає підозра, що тут щось не так. Уже в Нууку він робить розтин. І що він знаходить?

— Час, — каже Верлен.

Терк не звертає на нього уваги.

— Він знаходить полярного черв’яка. Дуже поширеного паразита. Великого — тридцять — сорок сантиметрів, але абсолютно звичайного. Круглого черв’яка, цикл життя якого описаний і зрозумілий. І лише одне не так, як повинно бути, — він не живе в людях. У