Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Я не хочу його слухати, не хочу з ним говорити, але я не можу нічого з собою вдіяти. До того ж це дозволяє зволікати час.
— Чому так сталося?
— На це питання Лоєн не міг відповісти. Тому він зосередився на іншому. Яким чином? Він привіз додому проби води, взяті біля каменя. Крім талої води, туди потрапляє також вода з озера, розташованого вище, на самій поверхні. Навколо озера гніздяться птахи. Водиться також небагато форелі. І кілька видів ракоподібних. Вода поблизу від каменя кишить ними. Всі ті проби, що їх Лоєн привіз додому, були заражені. І він прищепив личинки живим людям.
— Чудово, — кажу я, — як йому це вдалося?
Я питаю, але вже знаю відповідь. Він зробив це в Гренландії. У Данії ймовірність того, що це розкриється, була б дуже велика.
Терк бачить, що я зрозуміла.
— Він витратив на це двадцять п’ять років. Але він дізнався, що личинка пристосувалася до імунної системи людини. Вже в роті вона проникає через пори слизової оболонки і створює свого роду шкіру, побудовану з власних білків людини. У такому закамуфльованому вигляді система захисту організму плутає її з самим тілом і не реагує на неї. І тут вона починає рости. Не так повільно, як у тюленях і китах, а щогодини, щохвилини. Саме розмноження й пересування по тілу, яке у водяних ссавців забирає більш як півроку, тут триває кілька днів. Але це не найголовніше.
Верлен бере його за руку. Терк дивиться на нього. Той прибирає руку.
— Мені треба її про дещо запитати, — говорить Терк.
Можливо, він сам у це вірить, але насправді він не тому говорить. Він говорить, щоб домогтися уваги і визнання. За самовпевненістю і зовнішньою об’єктивністю приховуються величезна гордість і торжество від того, що він знайшов. Ми з Верленом пітніємо й починаємо кашляти. Але він незворушний і задоволений, у світлі мерехтливих відблисків полум’я обличчя його сповнене спокою. Можливо, тому, що навколо нас лід, а можливо, тому, що ми такі близькі до кінця, він раптом стає абсолютно прозорим для мене. І як завжди буває, коли доросла людина стає ясна, у ній проступає дитина. Я згадую лист Віктора Халкенвада, і несподівано з мого рота самі собою вилітають слова:
— Це як з велосипедом, який так і не купили в дитинстві.
Зауваження це таке абсурдне, що спочатку він не розуміє його. Потім, коли до нього доходить суть, він похитується, немов я його вдарила, на мить він ледь не втрачає самовладання, потім опановує себе.
— Можна було подумати, що ми зіткнулися з новим видом. Але це не так. Це полярний черв’як. Але з ним відбулися якісь важливі зміни. Він пристосувався до людської імунної системи. Але не пристосувався до нашої рівноваги. Вагітна самка проникає не під шкіру після спаровування. Вона проникає у внутрішні органи. Серце або печінку. І там випускає свої личинки. Личинки, які жили в матері, які не встигли призвичаїтися до людського тіла, які не вкриті протеїновою оболонкою. Тіло реагує на них запаленням. Це викликає шок організму — кожного разу викидається десять мільйонів личинок. У життєво важливі органи. Людина миттєво вмирає, немає ніякого порятунку. Хоч би що трапилося з полярним черв’яком, він порушив рівновагу. Він убиває свого хазяїна. Стосовно людей виник поганий паразит. Зате чудовий убивця.
Верлен говорить щось незрозумілою мені мовою, Терк знову не звертає на нього уваги.
— Верлен прищепив личинку всім тим рибам, яких ми могли роздобути: морським, прісноводим, великим, маленьким, за різних температур. Цей паразит пристосовується до всіх. Він може жити де завгодно. Ти розумієш, що це означає?
— Що він невибагливий.
— Це означає, що відсутній найважливіший чинник, котрий обмежує його розповсюдження, — обмеження кількості хазяїнів, які можуть його переносити. Він може жити де завгодно.
— Чому ж він досі не розповсюдився по всій Землі?
Він піднімає кілька мотків мотузки, піднімає сумку, прилаштовує на лоба ліхтарик. До нього повернулося відчуття часу.
— На це питання є дві відповіді. Одна — це те, що його розвиток у морських ссавців — процес повільний. Хоча звідси — і, можливо, з інших місць на цьому острові — він вимивається в море, він усе ж таки повинен чекати на тюленів, котрі, пропливаючи мимо, перенесуть його далі. Якщо він усе ще буде живий до того часу. Крім того, тут поки що бувало надто мало людей. І тільки коли приходять люди, все прискорюється.
Він іде. Я знаю, що мені треба йти за ним. На хвильку я затримуюся. Мене охоплює відчуття безсилля. Верлен дивиться на мене.
— У той час, коли ми працювали на Кум На, — каже він, — з’явилися дванадцять поліцейських. Єдиним, хто залишився живим, була жінка. Жінки — це шкідники.
— Раун, — кажу я, — Наталі Раун?
Він киває:
— Вона приїхала під виглядом англійської медсестри. Говорила по-англійськи і по-тайськи без акценту. На той час ми вели війну з Лаосом, Таїландом і, нарешті, з Бірмою за допомогою США. Було багато поранених.
Затиснувши чашку Петрі між великим і вказівним пальцями, він простягає її мені. Тіло інстинктивно намагається відсунутися від черв’яка. Напевно, тільки впертість змушує мене залишатися нерухомою.
— Проникаючи через шкіру, вона вивертає свою матку і випускає білу рідину з мільйонами личинок. Я бачив це.
Від огиди його обличчя пересмикується.
— Самки, вони значно більші від самців. Вони пробуравлюють тіло. Ми стежили за цим за допомогою ультразвукового сканера. Лоєн прищепив їх двом гренландцям, у яких був СНІД. Він привіз їх у Данію і поклав до однієї з тих приватних клінік, де цікавляться тільки номером твого банківського рахунку. Нам було видно все — як вона дійшла до серця і потім вивернулася назовні. Вивернула матку, і все. Всі самки такі, і людські, особливо людські.
Він обережно ставить чашку Петрі назад.
— Я бачу, — кажу я, — що ви чудовий знавець жінок, Верлене. Чим
