Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
Для того, щоб увійти до склепу і провести там обшук, потрібні були дозвіл правління кладовища та санкція прокурора. Щоб уникнути зайвих розмов і можливих непорозумінь, Качановський попросив місцевого ксьондза бути свідком при огляді склепу.
Відчинили замок, зняли засув і ланцюг, відсунули важку камінну плиту і спустились у склеп. По обидва боки від входу піднімались полиці з гробами. Частина з них зовсім розвалилась. З деяких, тих, що поновіше, були зірвані віка — попрацювали кладовищенські «гієни» у пошуках золота та дорогоцінностей. Загорнуту в мішок металеву скриньку знайшли на нижній полиці за одним із гробів.
Скринька була доставлена в міське управління міліції, Привели Рішарда Вольського. Побачивши скриньку, він зблід і похитнувся, але не вимовив ні слова. У його присутності розкрили скриньку. У ній було два мільйони чотириста тисяч злотих. Шістдесят тисяч Рішард Вольський, як видно, витратив «на дрібниці».
Розділ п'ятнадцятий
І ОСТАННІЙ
Був чудовий травневий день, під лад настрою, з яким майор Качановський заходив до кабінету свого начальника. І не дивно, адже він прийшов доповісти, що завершив слідство і передав справу до прокуратури. Прокурор Бочковський може приступити до обвинувального висновку.
— Краще пізно, ніж ніколи, — уїдливо кинув полковник.
— Що?! І це каже мій друг? Замість того, щоб радіти разом зі мною, він знущається. А ось прокурор Бочковський сказав — ти знаєш, що на похвалу він досить скупий, — так ось він сказав, що не пам’ятає іншої такої складної справи, яка була б так майстерно розкручена!
— Гаразд, гаразд, я вже поговорив, з ким треба.
— Так ти не забув Дзюбу? Ну спасибі, адже він справді заслужив нагороду.
— Думаю, що він її вже отримав, і вона для нього цінніша службової.
— І по службі його не завадить відзначити. Адже коли б він не сказав мені про Казимира Фельчака, ми б ще довго блукали у пітьмі.
— Та я хіба проти? Я збирався сказати, що питання про премію для Дзюби позитивно вирішено керівництвом. Стосовно тебе, Янушеку, повинен визнати, що ти непогано упорався з цією справою, але, щоб поставити усі крапки над «і», тобі залишається розв’язати ще одну проблему. Ми готові допомогти тобі в цьому.
— Яку проблему?
— Мені вдалось вибити трохи грошей для виплати премії тій нашій позаштатній співробітниці, ну, пам’ятаєш, із заводу точних приладів у Надажині. Як же її звати? Ельжбета Ярот, якщо не помиляюсь. Грошей, правда, небагато, але вистачить, щоб підсолодити пігулку.
— Яку ще пігулку?
— Ну як же, розлука з тобою. Тепер, коли справа успішно завершена, допомога цієї дівчини вже не потрібна і можеш спокійно з нею розстатися. Адже ти говорив, що підтримуєш це обтяжливе для тебе знайомство виключно в інтересах слідства.
— Та що ти собі дозволяєш? — не на жарт розсердився Качановський. — Адже це порядна дівчина.
— Розумна дівчина, — щиро похвалив полковник. — Гаразд, давай про справу. Як Рішард Вольський?
— Як і раніше, від усього відпирається. Та наприкінці, коли я подав йому всі докази його вини, які маємо у своєму розпорядженні, він зажадав побачення з прокурором, Я його запевнив, що побачення буде, і не одне.
— Гадаю, — міркував уголос полковник Немирох, — він не повідомить нам нічого нового. Хіба що дізнаємось більше про його спільника. Як воно завше буває, тепер один буде валити на іншого. Казимир Фельчак виклав усе про свого приятеля, не пощадив його.
— І мав усі підстави так вчинити. А втім, я не переконаний, що його свідчення у всьому правдиві. Сам він наче свята простота: насильно нав’язали йому два з половиною мільйони злотих, хоч як він не противився.
— Я певний, що саме йому належить ідея підставного міліціонера. І мундир для нього пошив він.
— Так, кожний із злочинців зіграв відведену для нього роль, і не можна все валити на Вольського. Я не дуже-то вірю тому, що наш кравець не здогадувався, навіщо вони везуть Вигановського у Корніцькі ліси.
— І все ж я мушу тобі сказати, Януше, що ти дуже ризикував, коли підстроїв зустріч Вольського з Фельчаком у Скаришевському парку. Запізнись ти на якусь секунду…
— Ти думаєш, як не розумів, на що іду? Але погодься, ризик був єдиною можливістю знайти третього злочинця і доказати його вину. Я просто змушений був піти на цей ризик. На щастя, все сталося так, як ми запланували.
— Знаєш, я не в усьому можу з тобою погодитись, — признався полковник. — Після оголошень по телебаченню і в газетах Фельчак був такий наляканий, що його можна було взяти голими руками. Ну хоча б на квартирі у тієї жінки на Жолібожі. Напевне він би розколовся, назвав Вольського і вказав, де сховані украдені гроші. Навіщо вся ця небезпечна гра у Скаришевському парку?
— Ти маєш рацію. Фельчак був у наших руках. І дружка він би виказав. А ось Вольському ми нічого не могли б поставити у провину. Адже не міг я знати, що він припуститься такої грубої помилки — не позбавиться знаряддя злочину. І це він, такий обережний і передбачливий! Та й невідомо, чи знайшли б ми той ключ під час обшуку у майстерні на Омулевській. Там таких ключів достобіса! Не виключено, що справа закінчилась би судовим процесом на основі звинувачення, саме звинувачення, а не доказів, і хтозна, що б вирішив суд.
— Фельчак міг і не зателефонувати Вольському.
— А я б продовжував лякати «борсука» до тих пір, поки він би не зважився на це.
— «Борсук» міг спробувати й самому сховатися.
— Хай би спробував, а я б наступав йому на п’яти. Урешті-решт у нього нерви не витримали б.
— Він міг добровільно прийти до нас.
— Я був певний, що так він не вчинить. Для цієї людини гроші — над усе. А прийшовши з визнанням провини, він втрачав їх. Та й роки тюрми…
— Але чому він звернувся по допомогу до Вольського? Адже він сам бачив, як той розправився з Вигановським.
— Усе де правильно, але то тільки з твоєї позиції. Спробуй подивитись на справу очима Фельчака. Для нього і Вольського Вигановський був чужаком. Познайомились
