Мене називають Червоний - Орхан Памук
Нас, трьох жінок, — одну рабу, одну юдейку та одну вдову з двома півсиротами — зближували в дорозі не холод і пітьма, а страх перед Хасаном, чужими махаллє та їхніми тісними вуличками. Під охороною людей Кари наша ватага жінок і дітей, наче караван, який ведуть до султанської скарбниці, пробиралася назад манівцями, перевалком, закинутими на околицях махаллє, де не пролетить птиця, і не пройде кінь, — тільки б не потрапити на очі сторожам кварталів, яничарам, усіляким цікавим сміливцям, що розгулюють ночами, харцизякам та Хасанові. Ми йшли навпомацки, штовхаючись і б'ючись об стіни в глупій пітьмі, в такій темряві, хоч око виколи.
Боячись, що з пітьми ось-ось вигулькнуть привиди, джини, з-під землі вирвуться шайтани, схоплять нас і поволочуть за собою, ми дружно обнялися. Ми намацували стіни, зачинені віконниці і в холоді ночі слухали, як з-за них долинають та зливаються зі стогоном худоби в стайнях і хлівах людське хропіння та кашляння.
Я, Естер, виходила в Стамбулі всі найубогіші місцини, всі ті вулички махаллє, де знаходили собі притулок біженці, чужоземці, небезпечні вихідці з яких завгодно народів, тому тільки-но починала думати, що ми давно заблукали серед цих нескінченних петлястих вуличок, то напружувала свій зір і таки впізнавала деякі закапелки, якими ввесь божий день терпляче бродила зі своїм клунком: ось будиночки вулиці Терзібаші, там далі — садок Нурулаха-ходжі, а з ним межує стайня, від якої чути дух кизяків, чомусь схожий на запах кориці, тут — згарища вулиці Джанбазлар. Впізнавши на майдані водограй Сліпого Хаджі, я здогадалася, що ми прямуємо зовсім не туди, не до дому покійного батька Шекюре.
Кара хоче заховати сім'ю від Хасана, котрий казиться від люті, та від ібліса-вбивці, Кара шукає притулку в якомусь непримітному місці, — миттю второпала я. Якби ще могла додуматися, де те місце, то й вам би відразу розповіла, а Хасанові — завтра вранці. Але розповіла б не зі злості, а тому, що переконана: Шекюре знову добивається уваги з боку Хасана. Однак кмітливий Кара цілком справедливо мені більше анітрохи не довіряв.
Ми вийшли на темну вулицю за Есір-базаром, як з її протилежного кінця долинули крики й волання. Почулись уривчасті звуки, а потім — удари шабель, сокир та київ. Я вжахнулася.
Кара віддав свою здоровенну шаблю товаришеві, на якого найбільше покладався, відібрав у Шевкета кинджал, через що той розплакався, й звелів Шекюре, Хайріє й дітям під охороною учня цирульника та ще двох чоловіків тікати звідси. А хлопцеві з медресе наказав негайно провести мене додому; з усіма він Естер не залишив. Чи та сутичка перед нами — випадкова, чи вона наперед хитро спланована, щоб утаїти від мене схованку Шекюре?
В кінці вузької вулички, яку ми проминули, стояла хатка, я здогадалася — це кав'ярня. Довкола неї вирувало юрмисько, то влітало всередину, то вибігало назад — спершу я гадала, що то — грабіжники, потім побачила, що незнайомці спустошують і нищать кав'ярню. Вони виносили звідти філіжанки, склянки, підставки — все до решти — й били, трощили на очах у цікавого юрмиська, осяяного смолоскипами, щоб була нам наука. Хтось спробував зупинити погром, тоді цього чоловіка стали бити, його ледве врятували. З почутого тут я спершу зробила висновок, що причина погрому — тільки кава. Довкола розказували, яка шкода від неї, як вона псує зір, шлунок, як, затуманюючи розум, збиває людину зі стезі своєї віри, як пророк Магомет відмовився від кави, коли її йому запропонував шайтан, явившись у подобі вродливої жінки, говорили, що кава — дання, подароване нам європейцями. Тож спустошення кав'ярні видалося мені безневинною нічною розвагою, повчальним заходом, я ще подумала: коли повернуся додому, то накажу Несімові: «Не пий забагато тієї отрути».
В цій окрузі було чимало парубоцьких осель та вбогих караван-сараїв, тож невдовзі зі зграйок усілякої босоти, яка прибилася до міста й вешталась тут без діла, згуртувалося чимале юрмисько глядачів видовиська-погрому, і це додало ще більше мужності ворогам кави. Тоді-то я второпала, що всі вони — прибічники славетного ваїза з Ерзурума ходжі Нусрета. Вони очищають Стамбул від кав'ярень — розсадників пияцтва й розпусти, карають тих, що збилися з дороговказів великого пророка Магомета, танцюють танок живота і, скачучи під музику, справляють дервішські чорні моління. Вони проклинають ворогів віри, союзників шайтана, ідолопоклонників, єретиків, безбожників та малярів. І я згадала: в цій кав'ярні, крім того, що коять безчинства, ще вішають на стіни всілякі малюнки й розпускають язики, оббріхуючи іслам та ходжу з Ерзурума.
З кав'ярні вибіг слуга її господаря, його обличчя було заюшене кров'ю; мені здалося, що він ось-ось рухне на землю, але хлопець витер рукавом з чола та щік кров, затесався в юрбу й разом з нами спостерігав за тим бешкетом. Боячись прибічників Ерзурумійця, юнак сховався десь за нашими спинами. А мого ока не уникло, що Кара когось запримітив у юрмиську й на мить розгубився. Раптом ерзурумійці хутко зібралися докупи, отже наближались або яничари, або ще якась ворожа ватага. Смолоскипи враз згасли, і довкола зчинилася метушня.
Кара схопив мене за руку й потяг за учнем медресе. «Підете провулками, — сказав він, — хлопець доведе тебе додому». Хлопцеві теж хотілося чимшвидше вибратися звідси, й ми залопотіли ногами. Мої думки витали навколо Кари, однак продовження оповіді від своєї Естер ви не почуєте — вона вже вибула з гри.
54. Я — жінка
Мені кажуть: «Меддаху-ефенді, ти зобразиш кого завгодно, а от жінки — не зможеш!» Я ж стверджую протилежне. Так, ми, меддахи, мандруємо від міста до міста, поки не охрипнемо, входячи в роль, розповідаємо до півночі всілякі історії й на весіллях, і під час святкових гулянь, і в кав'ярнях, тож на нашу долю не випадає щастя одружитись. Але ж це зовсім не означає, що нам невідоме жіноче плем'я.
Я жінок знаю чудово, з чотирма навіть був знайомий особисто, бачив їх лиця, розмовляв з ними. То були: 1. Моя небіжчиця мама. 2. Моя улюблена тітонька. 3. Моя старша сестра, яка завжди мене била й, побачивши, кричала: «Геть з кімнати!» (в неї я вперше закохався). 4. Жінка, яку я, мандруючи, зустрів у Доньї; вона стояла у розчиненому вікні. Хоча я ніколи не перекинувся з нею й словом, однак і понині мене переслідує пристрасть до тієї
