Мене називають Червоний - Орхан Памук

— Ти не туди заблукала, — тонким голосом відповів свекор, — ми не примушували Шекюре тікати сюди! Я ж — хвала Аллаху! — дідусь її дітей. А Хасан — їхній дядько. Що мала робити Шекюре, залишившись сама? Вона прибігла до нас. І якщо забажає, може відразу повернутися з дітьми назад. Та не забувай: тут народилися й у щасті зростали її діти!

— Шекюре, — довго не роздумуючи, звернулася я до неї, — ти хочеш повернутися в батьківський дім?

Почувши про свій рідний дім, вона розплакалася. «Тата більше немає», — відповіла Шекюре. Чи це мені вчулося? Діти спершу підповзли до неї, а потім вмостилися їй на колінах і притислися головами до грудей; вони обіймалися й плакали. Та Естер — не дурна. Ридаючи, Шекюре ловила двох зайців одразу, не заявляючи про свій вибір, хоча я й знала: плаче вона щиро. Я теж стала схлипувати. Потім помітила, що слізьми вмивається й перелякана Хайріє.

Не плакала в домі тільки одна людина, зеленоокий свекор-вельможа, через якого почався наступ Кари та його ватаги на будинок. Кара почав грюкати у віконниці, налягати на двері. Два чоловіки загупали в двері саморобним тараном-колодою — кожен удар лунав у домі, як рев гармати.

— Ти пам'ятаєш кращі часи, ти — вихований, добрий чоловік, — заблагала я свекра, — відчини двері й відпусти Шекюре, хай заспокояться оскаженілі пси на вулиці.

— Якби ти була на моєму місці, то чи викинула б за двері до тих псів беззахисну жінку, що прибилася до твого дому і є тобі невісткою?

— Ти ж сам хочеш, щоб вона пішла, — напосідала я, витираючи фіолетовою хустинкою носа, який уже не міг дихати від сліз.

— Вона сама може відчинити двері й піти, — відповів він.

Я підсіла до Шекюре з дітьми. Кожен удар у двері та страхітливий гуркіт спричиняли щоразу бурхливіші потоки сліз: діти ревли ще голосніше, сльози котилися градом як у Шекюре, так і в мене. Та ми, певна річ, пильно дослухалися до ударів тарану и погрозливих викриків знадвору, а плакали, щоб відтягти час.

— Красуне моя, Шекюре, — озвалася я, — свекор дає дозвіл, твій чоловік Кара погоджується на всі умови, він любить і чекає на тебе — тобі більше нічого тут робити. Виходь звідси, накрий голову, бери свій клунок і дітей, відчиняй двері й ходімо потихеньку додому.

Коли я так сказала, діти почали аж захлинатися від сліз. Шекюре вирячила очі.

— Я боюся Хасана, — пролепетала вона, — його помста буде жахливою. Він — божевільний. Боюся, бо сама сюди прийшла.

— Ти ж не мала вибору, тільки-но відгуляли весілля, як ти опинилася в такій скруті, ясна річ, ти десь мала прихиститися. Навіть чоловік тебе пробачив і приймає назад. А Хасаном ми ж верховодили роками, то й надалі дамо собі раду. — Я всміхнулася до неї.

— Я двері не відчиню, отож, виходить, що повертається до нього тільки моє серце, а не я сама, — відповіла Шекюре.

— Рідна моя, — сказала я. — Я теж не можу відчинити двері. Ти-бо знаєш, що тоді про мене подумають: запхала носа в чужі справи. Помста мені за це буде ще жахливішою.

З її очей я зрозуміла, що вона визнає мою правоту.

— Отже, двері не може відчинити ніхто, — виснувала Шекюре. — Облишмо нашу затію, хай вони їх виб'ють, а нас витягнуть звідси силою.

Здогадавшись, що таке рішення найприйнятніше для Шекюре та її дітей, я злякалася.

— Але ж проллється кров, — страхала її я. — Якщо не прилетить кадій, то ця ніч запам'ятається кров'ю, й кревна помста тягтиметься роками. Той, хто хоче мати чисту совість, ніколи не буде стояти й дивитися, як виламують двері, нападають на дім і витаскують звідти жінку.

Замість того щоб дати зрозумілу відповідь, Шекюре пригорнула до себе дітей і заридала ридма — я вкотре приголомшено збагнула, яка скритна й корислива ця Шекюре. Якийсь внутрішній голос наказував мені облишити ту тяганину й забиратися звідси геть, однак вислизнути я б уже не змогла, оскільки двері ось-ось мали виламати, луплячи в них тараном. Та, щиро кажучи, я переживала як за те, що вони виламають двері і вдеруться в дім, так і за те, що вони їх усе ж не виб'ють. Адже Кара, який покладається на мене й сподівається на щасливий кінець, може щомиті зупинити своїх людей, а це додасть мужності свекрові, — спало мені на думку. Я міцно притулилася до Шекюре й відразу розкусила її: плакала не по-справжньому, штучно, мало того: вона ще й страшенно вдавано здригалася — таке навіть не вдасться нікому повторити.

Підійшовши до дверей, я щосили закричала:

— Досить уже! Перестань!

Не минуло й хвилини, як грюкіт знадвору і плач у домі стихли. А мене раптом осінила блискавична ідея.

— Хай Орхан відчинить своїй мамі двері, — промовила я тим солоденьким голоском, яким розмовляють з дітьми. — Він же хоче повернутися додому, і на нього ніхто не триматиме зла.

Не встигла я й договорити, як Орхан вирвався з ослаблих маминих рук і впевнено, наче той, хто прожив у цьому домі десятки років, спершу зняв поперечну дошку на дверях, а потім відтяг засув. Було чути, як двоє людей за порогом відступили назад. З прочинених дверей сапнуло холодом. Запала така тиша, що ми всі почули, як десь удалині завив чийсь лінивий пес, аби показати, що він на щось здатен. Орхан повернувся в обійми Шекюре, та його поцілувала.

— Я все розкажу дядькові Хасану, — озвався Шевкет.

Коли ж я побачила, як Шекюре підводиться, бере своє ферадже й збирається виходити, то мені аж на душі відлягло. Я ледь стрималась, щоб не засміятися. Сіла й кинула собі до рота дві повні ложки сочевичної юшки.

Кара повівся мудро — до дверей не наближавсь. Навіть коли Шевкет зачинивсь у кімнаті свого батька-небіжчика й ми гукали, щоб допомогти, то Кара й кроку не ступив у наш бік і своїх людей не пустив. Шевкет же погодився покинути дім тільки тоді, коли мати дозволила йому забрати з собою кинджал дядька Хасана з руків'ям у діамантах.

— Бійтеся Хасана та його червоної шаблі, — пригрозив свекор, охоплений виправданою тривогою від поразки й прагненням помсти. Він поцілував по черзі онуків, нюхаючи їхнє волосся, і щось шепнув на вухо Шекюре.

Помітивши, як та поспіхом востаннє розглядає двері, стіни, камін у цьому домі, я вкотре згадала, що тут вона провела найкращі роки свого життя. Чи не скрилося від ока Шекюре, що тепер