Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

Притуливши руку до грудей, Мотт прошепотіла сама до себе:

— Я більше не можу…

Вона рвучко схопилася на рівні, і комісарові уже здалося, що вона зараз Побіжить на кухню, сховається, кинеться на сходи, але вона непорушно стояла на місці, і Мегре теж підвівся, хвилюючись не менше за неї.

В цілковитій тиші було чути, як на сходах клацнула запальничка і чиясь рука силкувалася намацати номер на дверях. Асистентка пішла відчиняти.

Потім у дверях з'явилася велика незграбна постать.

Мелан був одягнутий у сірий костюм і тримав у руці капелюха.

Ось він зайшов, мружачись від світла, глянув на Мотт, розтулив був рота, аби щось сказати, і тут помітив комісара.

Якийсь час він мовчки стояв на порозі кімнати, кліпаючи своїми страшними очима, явно намагаючись зрозуміти, що сталося.

Задача виявилася надто складною для нього. За хвилину він труснув головою, так, немов стирав з дошки нерозв'язане рівняння. Можливо, вперше в житті він нічого не розумів.

І вже з цікавістю повільно оглянув комісара та свою асистентку, крісла, що в них вони щойно сиділи, попільничку з купкою попелу, в якій ще диміла люлька.

— Ви давно тут? — запитав він з дивним спокоєм у голосі.

Його погляд знов зупинився на блідому змарнілому обличчі асистентки. В ньому не було ні гніву, ні зневаги — лише подив і німе запитання.

Він хотів тільки одного — зрозуміти… Бо ж у нього був винятковий інтелект… Йому завжди казали, що в нього блискучий розум… Він це довів: самотужки, без жодної допомоги він піднявся з такого дна!

— Вона не винна, докторе, — мовив Мегре, щоб покласти край цій болісній сцені. — Коли я зайшов сюди, я вже знав усе чи майже все… Мені було потрібне лише підтвердження…

Мелан спокійно дивився просто у вічі комісарові — без ненависті, без люті. Так ось вона, відповідь на запитання, що його колись поставив йому Пардон після вечері на вулиці Попенкур! Перед ним стояв чистий злочинець, викінчений лиходій, який завжди розумів, що робить…

Такого комісар бачив уперше.

— Я розмовляв з професором Вів'є…

На якусь мить його брови звелися вгору, але він не промовив жодного слова. В очах, як і доти, стояло німе запитання.

— Він буде свідком оборони… Можливо, я теж…

За двадцять хвилин машина Мелана зупинилася перед головним відділенням поліції третьої округи на вулиці Перре. Комісар вийшов перший.

Лише в коридорі він пропустив поперед себе лікаря.

— Далі… Другі двері ліворуч…

Поклавши ноги на стіл, один з інспекторів з люлькою в зубах читав газету, другий щось вистукував на старій розхитаній машинці.

Обидва підвелися, як тільки угледіли комісара.

— Добрий вечір, хлопці… Пробачте, що. я вас потурбував… Я зараз у відпустці і тому лише супроводжую доктора Мелана, який хоче дати вам певні свідчення… Тобі там ще багато друкувати, Бассен?

Він знав його принаймні вже двадцять років.

— Коли протокол буде підписано, вам, певно, дове-. деться одвести лікаря до камери попереднього ув'язнення… Тільки чемно, без грубощів… На добраніч, лікарю…

Коли комісар повернувся додому, гості вже пішли. Пані Мегре не спала.

— Ну що?

— Він зараз сповідається…

— У чому?

— У всьому, що є на душі… Завтра ми прочитаємо про це у вечірніх газетах… Далебі, ранкові не встигнуть…

— Що йому було від тебе потрібно?

— Він просто злякався, побачивши мене біля свого будинку… Виявляється, ця Ніколь справжня бестія, хитріша навіть за нього… Ти пам'ятаєш історію з банкіровою донькою?.. Ніколь вирішила позбутися суперниці, коли відчула, що та відбиває в неї жениха… якогось аргентінця… Заради цього вона сама стала коханкою лікаря…

— А як же тоді версія про викрадення? Виходить, у тюрмі сидять безневинні люди?

— Тепер їх, певно, випустять… Листа писав лікар, щоб одвести від себе підозру…

— Хм… Буває ж таке… І що ти робитимеш далі?

— Відпочиватиму… Адже я у відпустці.

Відпустка скінчилася наступного ранку о десятій годині, коли в двері постукав розсильний з пакетом — цього разу не від префекта, а від директора Сюрте…

— Зайдіть!

Мегре штовхнув двері і, не виймаючи з рота люльки, переступив поріг директорського кабінету. Ролан Блюте схопився з-за столу і побіг йому назустріч, як досі не бігав жоден директор.

— Добрий день, Мегре… Сідайте… Що б ви хотіли від мене почути?

— Нічого, пане директор…

— Пане директор?

— Патроне… Якщо хочете…

— Хочу…

— Ви сердитесь на мене?

— Ні… Я вже телефонував префектові, який потім подзвонив міністрові внутрішніх справ…

— А той, у свою чергу, своєму другові, Жан-Батісту Прієру?

— Цілком можливо… Там вас чекає Жанв'є… Він чергував минулої ночі… Після донесення з третьої округи вів ще на світанку подався із землекопами на вулицю Акацій… В саду вони знайшли труп Сюзання Дюпре…

В очах директора теж було запитання. «Яким чином Мегре?..»

Але він не наважився запитати про це вголос.