Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Сідайте… Можете закурити.
— Сподіваюся, ви ще не спали, коли вам подзвонив професор?
— Я мало сплю…
В кімнаті не було ні радіо, ні телевізора, але на полицях стояло багато книг. Одна книжка, розгорнута, лежала на столику біля крісла.
— Ви забули вдома люльку?
Вона навіть не намагалася вдавати із себе чемну господиню і не приховувала своєї тривоги.
— Сьогодні вранці, коли я побачила вас у приймальні, я зрозуміла, що справи кепські… Мене лише дивує, що ви приїхали сюди…
— Пробачте, мадемуазель… Не знаю, чи сказав вам про це професор, але я можу розмовляти лише як приватна особа… Я не маю жодного права вас допитувати чи взагалі турбувати… Мої начальники примусили мене піти у відпустку за станом здоров'я, щоб урятувати від неприємностей дуже. впливових людей… Саме тому я звернувся до посередництва професора Вів'є. Але ви можете запропонувати мені негайно вийти геть або просто не відповідати на мої запитання…
Він говорив тихо й лагідно, немов вибачався, і могло навіть здатися, що його голосові бракує впевненості.
— Позавчора я став жертвою підступної і дуже ретельно продуманої махінації… Мені було поставлено пастку, в яку я не міг не потрапити…
Минуло всього два дні! Всі події, що відтоді сталися, важливі й геть незначні, однаково глибоко врізалися я його свідомість, залишивши в пам'яті цілу низку нічим не пов'язаних між собою образів: інвалідське крісло Манюєля, плями на стінах особняка, чорне волосся іспанки і сині, не до міри великі за товстими скельцями окулярів, холодні очі лікаря…
Він знав, що рано чи пізно кожна з цих розрізнених деталей зміниться до потрібного розміру й займе своє місце в загальній картині, у міцному зв'язку з іншими.
«Існує лише одна істина, — завжди казав Мегре. — Завдання полягає в тому, щоб упізнати її і знайти, як би її не приховували…»
— Може, ви випили б чашку кави?
— Дякую… Вас, певно, цікавить мета мого візиту?.. Тим, що я вже знаю про доктора Мелана, я можу пояснити собі його поведінку…
Склавши руки на животі, вона уважно дивилася на нього.
— Людина, яка поставила мені пастку, перебуває у відчайдушному становищі, і, щоб урятуватися, вона вдалася до найхитрішого і найскладнішого способу… Повинен сказати, що лише завдяки дивовижному збігові обставин я зміг познайомитися з цією людиною, і вона мене дуже зацікавила…
Вона приголомшено вирячила очі і пробелькотіла:
— Хіба ж ви не стежили за лікарем уже кілька тижнів?
— Ні, мадемуазель, я наказав стежити за Манюєлем Пальмарі. Це один з ваших сусідів із будинку навпроти… Мої інспектори повинні були встановити, хто до нього ходить, і стежити за його коханкою, коли та йшла до міста…
— Я не можу…
— … мені повірити? А проте це правда. Останнім часом я особисто кілька разів відвідав цього добродія, і навіть ви могли мене бачити із кабінету лікаря, бо я маю звичку стояти перед вікном…
— Отже, ви були там не заради?..
— … доктора Мелана? Ні, тоді я навіть не знав його імені… А якщо я й цікавився особняком, то лише тому, що люблю старі будинки… Як я вам уже сказав, я став жертвою-дуже хитрої махінації… Комусь було потрібно мене усунути… І замість діяти просто цей хтось вигадав хитромудрий, я б навіть сказав, диявольський план, у якому було передбачено все… Оскільки я давно знаю Манюєля і вже кілька тижнів пильную за ним, то спочатку був подумав, що це його робота, і кілька разів зустрівся з ним у нього вдома… Потім я довідався, що мадемуазель Прієр, яка відіграла важливу роль у всій цій історії, належить до клубу «Сто ключів»… У реєстрі цього клубу я побачив ім'я доктора Мелана… Виявилося, що це вона рекомендувала його до клубу… Природно, мені захотілося познайомитися з ним ближче…
— Неймовірно…
Глянувши на неї, Мегре зрозумів, що це був лише вираз подиву, а зовсім не ознака того, що вона засумнівалася у правдивості його слів.
— Доктор Мелан міг підтримати мою гру і без жодної потреби вирвати або продірявити мені зуба… Але натомість він чесно сказав, що зуби в мене здоровісінькі, а провів до дверей, не поставивши жодного запитання…
— Він був на смерть переляканий… Уже кілька тижнів він живе у постійному страху…
— Він вам про це казав?
— Ні, але я сама бачу…
— Ви розумієте, мадемуазель, чому я тут?
— Щоб мене допитати?
— Не зовсім так, бо я навіть не знаю, про що саме з вас питати… Я буду цілком чесний з вами. Як я вже сказав, я зараз не комісар поліції, а просто громадянин Мегре… До того ж у мене немає жодних доказів, і всі мої здогади небагато важать…
Але мені ясно одне — ніхто б не наважився затівати зі мною таку складну гру, не маючи на те гострої потреби. Ця людина або дуже боїться мене, або дуже ненавидить… Чи може ненавидіти мене доктор Мелан? Навряд. Адже до цього ранку ми навіть ніколи не зустрічалися. Тим часом, як ви самі кажете, його збентежила моя поява на вулиці Акацій. Він перелякався, і, певно, дуже, якщо наважився на таку ризиковану гру. Отже, я та мої інспектори були для нього небезпечні. Чому? Це й була моєю відправною точкою. Я подумав: «Що може бути в його житті такого, що пояснило б його поведінку?» І тут мені допоміг один випадок. У Алін, полюбовниці Манюєля, вперше в житті заболіли зуби, і, природно, вона звернулася до найближчого дантиста. Можливо, вона не дуже розумна,
