Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
Він узяв праворуч і за давньою звичкою, перейшовши площу, відчинив двері ресторану «Дофін». Як і завжди, побачивши його, хазяїн пішов назустріч, щоб потиснути руку.
— Як справи, комісаре?
— Чудово, як ніколи!
— Що вам налити?
— От я думаю…
В такий незвичайний день йому не хотілося пити якогось банального аперитиву. Раптом його осяяла згадка ще з тих часів, коли він уперше приїхав до Парижа. Тоді саме з'явився новий напій, який одразу припав йому до смаку.
— У вас є мандарин-кюрасно?
— Певна річ!.. Щоправда, зараз про нього забули, і молодь взагалі не знає, що це таке, але у нас завжди знайдеться пляшечка в холодильнику… Скибочку цитрини?
Він випив дві склянки, дивуючись, як могла йому колись подобатися така кислятина.
Потім вийшов і неквапливо попростував до зупинки автобуса на Шатле. Поспішати йому було нікуди.
— Ти дуже засмучений? — запитала пані Мегре, накриваючи на стіл. Вона була здивована, що чоловік повернувся так рано.
— Ні. Удар був тяжкий, можливо, навіть тяжчий, ніж у префекта, — адже це відбувалося в Сюрте…. Але зараз я відчуваю себе вільним, а це, виявляється, велика полегкість…
— Ти не боїшся?
— Найбільше, що мені загрожує, це адміністративне стягнення… В крайньому разі передчасна відставка.
— Я не про це… Адже ті люди, яких ти намагаєшся викрити, довели, що вони здатні на все…
— Все, що вони робитимуть проти мене, лише підтвердить, що я маю рацію… Цього ранку директор сказав одну зайву фразу: «Зуби у вас здоровісінькі». Коли б не Це, я міг би подумати, що він просто переказує рапорт агентів, які стежили за мною… Але вони не заглядали мені в рот… Навіть Ажупа, наш районний дантист, не міг би сказати, які в мене зараз зуби, бо оглядав мене рік тому… А це означає, що, як тільки я вийшов від доктора Мелана, той зателефонував до Прієрів… Звичайно, моя кралечка знову поскаржилася своєму дядечкові… Потім усе пішло, як учора, — дядечко дзвонить міністрові внутрішніх справ, той — префектові, префект — директорові… Коли поглянути на це збоку, виходить дуже кумедна історія…
— Що ж ти робитимеш далі?
— Буду продовжувати.
— Сам-один?
— Людина ніколи не буває зовсім сама… Для початку я подзвоню нашому славному Пардонові… Він певно уже скінчив, свої візити.
За хвилину з трубки долинуло:
— Я оце тільки зайшов і саме збирався обідати…
— Даруйте, друже, але ви мені знову потрібні… Йому вже не раз доводилось у такий самий спосіб звертатися до Пардона, щоб узяти медичну консультацію чи дістати відомості про якогось із його колег.
Лікарі досить легко можуть навести довідки один про одного, навіть коли вони не знайомі особисто. Хоча в різний час, усі вони вчилися колись у тих самих учбових закладах, і в кожного є приятель, що був однокашником того чи того, проходив із ним разом практику в лікарні, або знайомий професор, що знає майже всіх.
Коло лікарів досить тісне і замкнуте. До того ж вони часто зустрічаються на всіляких з'їздах, конференціях та конгресах.
— Цього разу йдеться про одного зубного лікаря, або, як написано у нього на дверях, стоматолога…
— Особисто у мене серед них мало знайомих…
— Його звуть Франсуа Мелан, тридцять вісім років, мешкає і має кабінет в особняку на вулиці Акацій…
Якийсь час телефон мовчав.
— Ви його не знаєте?
— Ні… Я просто підраховую… Знову питання віку… Тридцять вісім років — це вже інше покоління. Далебі, я можу звернутися до когось із професорів…
— Ви можете зробити це негайно?
— Якщо пощастить. Я подзвоню кільком своїм знайомим. Можливо, натраплю на когось, хто його знає… Зараз я гляну в довідник… Ця справа дуже важлива?
— Дуже. Особливо для мене… Які у вас плани на сьогоднішній вечір?
Мегре почув, як його приятель питає у своєї дружини:
— В тебе є якісь плани на вечір?
Десь у глибині далекий голос жінки відповів:
— Ти вчора казав, що поведеш мене в кіно…
— Ніяких планів, — мовив Пардон у трубку.
— А кіно?
— Ви все чули?.. Я не люблю ходити в кіно.
— Якщо хочете, приходьте увечері до нас удвох… Навіть утрьох, якщо ваша донька ще вдома.
— Ні, її чоловік уже повернувся, і вона в себе…
— Отже, до вечора?
— До вечора… Якщо я про щось дізнаюсь, я подзвоню вам на роботу…
— Я вже своє відробив.
— Що?.. Це ви серйозно?
— В усякому разі, до нового розпорядження я можу вважати себе звичайним громадянином, без жодних привілеїв і без жодної відповідальності…
Так він відчував себе тільки в неділю, хоча гомін та запахи, що долинали з вулиці, були цілком буденні, зовсім не такі, як у неділю.
По обіді він непомітно для самого себе задрімав у кріслі і, коли розплющив очі, з подивом побачив, що було вже пів на четверту.
— Я, здається, дав хропака, — позіхаючи мовив він.
— Ще й якого! Може, поставити каву?
— Охоче випив би чашечку…
Треба було навести якийсь лад у думках, але йому більше не
