Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Увечері я там не буваю…
— Це мені відомо… Але ви, певно, знаєте про ці візити?
— Послухайте, пане комісар… Я згодилася прийнята вас лише завдяки професорові Вів'є… Щодо мене, то я ладна зробити все можливе, аби тільки вберегти лікаря від біди… Ця людина страждала все своє життя, страждав зараз і, певно, страждатиме довіку… Коли б ви знали, яке в нього було дитинство!
— Я знаю… Це може багато що пояснити, та не може його виправдати…
— Це жахливо… Він такий самотній… А якщо він і ходить до клубу…
— То лише для того, щоб вербувати клієнток? Ви це хотіли сказати?
— Але ж його посадять в тюрму!.. Він ні за що цього не перенесе!
— Це кажуть усі, кого заарештовують… Отже; ви можете підтвердити, що доктор Мелан нелегально робив аборти?
— Я зрозуміла це ще тоді, як уперше побачила у нього в шухляді інструменти, що не мають нічого спільного з лікуванням зубів…
— А інші докази?
— Я не хочу бути причетною до його загибелі!
— Скажіть, будь ласка, Мелан віруючий?
— Ні, він не вірить у бога…
— В такому разі його провина не така вже й велика. Адже в багатьох країнах аборти дозволені офіційно. Це, врешті, питання моралі, і особисто я не вбачаю в цьому карного злочину. Певна річ, коли б про це довідалися, у нього були б неприємності, але врешті він міг би відбутися штрафом… Тим більше, маючи таких заступників, як пан Прієр… Отож лише це не може бути для мене поясненням його поведінки… Я прошу вас сказати всю правду!
Мотт раптом одвернулася і якусь хвилину сиділа, заплющивши очі.
— Це жахливо, — нарешті ледь чутно пробелькотіла вона. — Адже в нього немає нікого, крім мене… Але він невинний! Це вона підбила його на таке діло!.. Клята істеричка! Тільки тому, що вона спить з ним, він повірив, що вона його кохає… Його завжди тягло до них… Аякже, аристократ!
— Отже, ви знаєте, що сталося з Сюзанною Дюпре?
— Не знаю… Можу лише здогадуватися… Вона прийшла для того, що й усі інші вечірні клієнтки… Разом з Ніколь Прієр… Я зустрілася з ними на порозі… А потім, коли побачила в газетах її портрет, то все зрозуміла…
— Ви гадаєте, що він її задушив?
— Навіщо?.. Зайва доза анестезуючого — і все…
— Отже, Карола про це знала?
— Певна річ… Але вона йому вірна, як собака… Це вона сказала мені, що, коли Франсуа мені дорогий, я повинна мовчати… Вона жебрачила, коли він узяв її до себе…
— Так… У нього є садівник?
— Немає…
— Отже, він сам доглядає за садом?
— Який там сад… Самий бур'ян… Боже мій! Адже він такий самотній! Такий негарний!
Вона теж була самотня. Теж негарна.
— Ви досі кохаєте його?
— Байдуже… Навіщо ви про це запитуєте?
— Я хочу, щоб ви мені допомогли. Я не маю права іти на вулицю Акацій — там мене одразу затримає поліція. Крім того, якщо я туди з'явлюся, не виключено, що Мелан накладе на себе руки. У нього, певно, знайдеться для цього засіб…
— У кабінеті ціла банка миш'яку…
— Ви подзвоните йому і скажете, що ви хочете негайно повідомити йому щось дуже для нього важливе, але не можете зробити цього по телефону… Попросите, щоб він приїхав сюди… він вам довіряє?
— Отже, в нього вже нікого не залишиться?
— Подумайте краще про ту, яку поховано у нього в саду… Ви певні, що таке більше не повториться? Адже він здатний на все!
— Я розумію… Але все одно це жорстоко… І чому саме я повинна це зробити?.. Якщо ви віруючий, то зрозумійте, як я зараз виглядаю у власних очах.
І, похнюпившись, зовсім тихо промовила:
— Іуда!
Потім як сновида підійшла до телефону, взяла трубку і худими тонкими пальцями повільно набрала номер. Обличчя її було зовсім бліде, очі немов згасли.
— Це ви, докторе?.. Я мушу вам сказати…
Вона поклала трубку і важко впала у крісло… Мегре мовчав, не наважуючись глянути на неї. Вони чекали. Комісар уже кілька разів запалював люльку, але забував її курити, і вона знову згасала.
Чекання ставало дедалі нестерпнішим. Лише зусиллям волі вони утримувалися, щоб не схопитися і не пройтись по кімнаті.
Мегре щохвилини поглядав на годинника. Асистентка теж втупилася поглядом у циферблат ходиків, що цокали за спиною комісара.
Час минав дуже повільно. Чи приїде Мелан? Якщо він усе зрозумів, то, можливо, в кабінеті вже лежить його труп. А може, він знову подзвонив своїй підступній коханці.
Мотт, певно, теж мучили такі чи подібні думки. Крізь напіввідчинене вікно з вулиці інколи долинали кроки перехожих, голоси якоїсь парочки, шурхіт автомашин, що проїздили мимо.
Це вже здавалося вічністю, хоча насправді минуло всього двадцять хвилин, сповнених мертвого мовчання.
