Хрещений батько - Маріо Пьюзо
– Розумію. Дуже вам вдячна. Я рада, що Майкл уже дома й що все гаразд. Просто мені хотілося знати. Більше не дзвонитиму.
Пані Корлеоне нетерпляче заговорила в слухавку, так, ніби вона зовсім не чула нічого, що сказала Кей:
– Хочеш побачитися з Майклом – приїжджай зараз до нас. Хай буде йому приємна несподіванка. Візьми таксі, а я скажу чоловікові коло воріт, щоб заплатив за тебе таксисту. Скажи водієві, що даси удвічі більше, ніж по лічильнику, інакше він нізащо не поїде на Лонг-Біч. Але сама не плати. Людина мого чоловіка біля воріт розплатиться з шофером.
– Я не можу цього зробити, пані Корлеоне, – холодно відповіла Кей. – Якби Майкл хотів зустрітися, він би вже подзвонив мені додому. Певно, що не хоче поновити нашого знайомства.
Голос пані Корлеоне жваво переконував:
– Ти гарна собою дівчина, у тебе чудові ноги, але ти не дуже мудра, – вона захихотіла. – Приїзди до мене, не до Майкла. Я хочу переговорити з тобою. Приїзди зараз і не плати за таксі. Я чекаю на тебе. – Розмова урвалася. Пані Корлеоне поклала слухавку.
Кей могла б подзвонити ще раз і сказати, що не приїде, але відчувала: їй треба зустрітися з Майклом, поговорити з ним, навіть якщо це буде просто ввічлива розмова ні про що. Якщо він удома й не переховується, значить, йому вже ніщо не загрожує, він може вести нормальне життя. Вона зіскочила з ліжка й почала готуватися до зустрічі з ним. Ретельно вбралася, підфарбувалася. Коли вже була готова до виходу, уважно розглянула себе в дзеркалі. Чи має вона кращий вигляд, ніж тоді, коли Майкл зник? Чи він вирішить, що вона постаріла й стала непривабливою? Її постать стала жіночнішою, стегна – округліші, груди – повніші. Здається, італійці таке люблять, хоча Майкл завжди казав, що йому подобається її худорлявість. Але байдуже, адже Майкл не хоче більше знатися з нею, інакше за півроку він напевне знайшов би час, щоб подзвонити їй.
Таксист, якого вона зупинила, відмовлявся везти її на Лонг-Біч, поки вона не нагородила його чарівною усмішкою й не запевнила, що заплатить йому вдвічі за лічильником. Їхали майже годину. Оселя на Лонг-Біч дуже змінилася проти того, як вона бачила її востаннє. Навколо неї вивищувалася залізна огорожа, а в’їзд перекривали залізні ворота. Чоловік у слаксах і білому піджаку поверх червоної сорочки відкрив ворота, просунув голову в таксі, щоб подивитися на лічильник, і тицьнув водієві кілька банкнот.
Побачивши, що водій задоволений отриманою сумою, вона вийшла й подалася до центрального будинку.
Пані Корлеоне сама відчинила й привітала Кей палкими обіймами, чим немало її здивувала. Потім оглянула Кей оцінювальним поглядом і сказала категорично:
– Ти вродлива дівчина.
Потім додала:
– Що за дурні мої сини.
Вона пропустила Кей у будинок і повела на кухню, де на столі вже стояла тарілка зі стравою, а на плиті закипала кава.
– Майкл незабаром повернеться, – сказала вона. – Ти здивуєш його.
Вони сіли, стара примусила Кей їсти, а тим часом із великою цікавістю розпитувала її. Їй страшенно сподобалося те, що Кей учителює в школі, і що вона приїхала в Нью-Йорк побачитися з давніми подругами, і що їй лише двадцять чотири роки. Вона весь час притакувала головою, немов всі ці відомості збігалися з якимись її внутрішніми розрахунками. Кей дуже нервувалася й лише відповідала на запитання, не кажучи більше нічого.
Спершу вона побачила його з кухні крізь вікно. Перед будинком зупинилася машина, і з неї вийшли ще двоє. Потім Майкл. Він став і щось сказав одному з двох. Він стояв лівим боком до неї, його лице здавалося вдавлене, пом’яте, як пластмасове обличчя ляльки, розтоптаної вередливою дитиною. Навдивовижу, це не зменшило його вроди в її очах, тільки зворушило Кей до сліз. Вона бачила, як, уже підходячи до будинку, він приклав сніжно-білого носовичка до рота і носа.
Вона почула, як ляснули двері, чула його ходу через передпокій до кухні, і ось він зупинився в дверях, побачивши її й матір. Спочатку застиг нерухомо, а потім ледь посміхнувся; знівечена половина обличчя не давала всміхнутися ширше. І Кей, що збиралася лише холодно промовити: «Добрий день», – схопилася зі стільця і кинулась йому в обійми, ткнувшись обличчям у його плече. Він поцілував її у вологу щоку й пригортав до себе, аж поки вона перестала схлипувати, а потім відвів її до машини, махнув охоронцям, щоб залишили їх самих, посадив поруч себе і повіз; вона, щоб трохи причепуритися, витерла хусточкою залишки косметики з обличчя.
– Я не збиралася ревти, – сказала Кей. – Просто мене ніхто не попередив, що тебе так знівечили.
Майкл засміявся й доторкнувся до скаліченої половини обличчя.
– Ти про оце? Пусте, ушкоджено нерв, тому в мене завжди нежить. Але, думаю, тепер вдома я, ймовірно, підлікуюся. Я не міг писати тобі чи якось інакше передати, – сказав Майкл. – Ти маєш зрозуміти це насамперед.
– Гаразд! – відповіла вона.
– У мене є одне місце в Нью-Йорку. Поїдемо одразу туди чи тобі хочеться спочатку пообідати й щось випити у ресторані?
– Я не голодна, – відповіла Кей.
Якийсь час їхали до Нью-Йорка мовчки.
– Ну як, одержала диплом? – поцікавився Майкл.
– Так. Тепер я викладаю в початковій школі у своєму місті. Що, нарешті знайшли того, хто насправді вбив капітана, і ти тепер зміг повернутися додому?
Якусь хвильку Майкл не відповідав.
– Так, знайшли. Про це писалося в усіх нью-йоркських газетах. Ти хіба не читала?
Кей полегшено засміялась: адже Майкл стверджував, що він не вбивця.
– Ми в нашому місті отримуємо лише «Нью-Йорк Таймс», – відповіла вона. – Мабуть, ця новина загубилася десь на вісімдесят дев’ятій сторінці. Якби повідомлення потрапило мені на очі, я б зателефонувала твоїй матері раніше. – Кей помовчала, тоді повела далі: – Твоя мати якось дивно говорила, спочатку я майже повірила, що це справді зробив ти. А сьогодні, перед тим, як ти приїхав, коли ми пили з нею каву, вона розповіла про того навісного чоловіка, що зізнався.
– Може, і моя мати спочатку думала, що це я.
– Твоя рідна мати? – здивувалася Кей.
Майкл усміхнувся.
– Матері як полісмени. Вони завжди підозрюють найгірше.
Майкл залишив машину в гаражі на
