Містична річка - Денніс Ліхейн

Джиммі засунув руку до кишені свого піджака й витяг її звідти з ножем. Його рука трохи тремтіла, коли він відкрив лезо. Тремтіла також його верхня губа й частина підборіддя, зрозумів Дейв. Надія існує. Не дай своєму мозку замерзнути. Надія є.

— Тієї ночі, Дейве, коли померла Кейті, ти прийшов додому, весь покритий кров’ю. Ти розповів дві різні історії про те, як ти пошкодив свою руку, й твій автомобіль бачили біля «Останньої краплі», коли звідти вийшла Кейті. Ти набрехав копам і набрехав усім іншим.

— Подивися на мене, Джиммі. Будь ласка, подивися.

Джиммі не відривав погляду від підлоги.

— Джиммі, я справді мав на собі кров. Я побив одну падлюку. Побив тяжко.

— Ти знову розповідатимеш про грабіжника? — запитав Джиммі.

— Ні. Він був ґвалтівник дітей. Він трахався з малим хлопчиком у своєму автомобілі. Він був вампір, Джиме. Він отруював того малого.

— Отже, він не був грабіжник. Він був падлюка, яка ґвалтувала дітей. Я правильно тебе зрозумів, Дейве? І ти вбив ту падлюку?

— Так…Убив… Я і Хлопчисько.

Дейв і гадки не мав, нащо це сказав. Він ніколи не говорив про Хлопчиська. Цього робити було не слід. Люди б не зрозуміли. Можливо, це був страх. Можливо, потреба, щоб Джиммі зазирнув йому в голову й зрозумів — так, у ній відбувається казна-що, але подивися на мене, Джиммі, зрозумій, я не належу до тих людей, які вбивають невинних.

— Отож, ти й зґвалтований хлопець…

— Ні, — сказав Дейв.

— Як ні? Адже ти сказав, що ти й хлопчисько…

— Ні, ні… Забудь про це. Моя голова іноді перетворюється на смітник. Я хотів сказати…

— Ні, запхайся, — сказав Джиммі. — Отже, ти вбив ґвалтівника дітей. Ти мені розповідаєш про це, але не розповів своїй дружині? Я вважаю, що насамперед ти мусив розповісти це їй. А надто останньої ночі, коли вона сказала тобі, що не вірить у балачки про грабіжника. Чому ти все-таки не розповів правду їй? Більшість людей не має нічого проти смерті ґвалтівника дітей, Дейве. Твоя дружина подумала, що ти вбив мою дочку. І ти хочеш переконати мене, що їй приємніше думати, що ти вбив молоду невинну дівчину, а не педофіла? Поясни це мені, Дейве.

Дейв хотів сказати, я вбив його тому, що боявся перетворитися на нього. Якби я з’їв його серце, я поглинув би й розчинив у собі його дух. Але я не можу сказати це вголос. Я не можу повідомити цю правду. Знаю, я присягнувся, що сьогодні більше не буде таємниць. Але ця таємниця має залишитися таємницею, незалежно від того, скільки брехень знадобиться мені, щоб її поховати.

— Ну ж бо, Дейве. Лише скажи мені, чому ти так вирішив. Чому не сказав своїй власній дружині правду?

І найточніша відповідь, яку зміг йому дати Дейв, була:

— Я не знаю.

— Ти не знаєш. Окей. Отже, тепер ти вигадав цю нову казку, де ти й хлопчак — хлопчак, яким міг бути й ти у своєму дитинстві, — ти й той хлопчак…

— То був тільки я, — сказав Дейв. — Я сам убив те страховище без обличчя.

— Кого ти вбив? — запитав Вел.

— Чоловіка. Ґвалтівника. Я його вбив. Я. Лише я. На паркувальному майданчику «Останньої краплі».

Джиммі сказав:

— Я не чув, щоб якихось мертвих чоловіків знаходили біля «Останньої краплі».

І подивився на Вела.

І той озвався:

— Чого ти дозволяєш цій купі лайна щось пояснювати, Джиме? Хочеш насмішити мене чи що?

— Ні, це правда, — сказав Дейв. — Присягаюся своїм сином. Я запхав труп у багажник його автомобіля. Я не знаю, що сталося з тим автомобілем, але я це зробив, присягаюся Богом. Я хочу побачитися зі своєю дружиною, Джиммі. Я не хочу помирати. — Дейв глянув на темне дно мосту, почув, як шарудять на ньому шини, побачив, як бризкають звідти жовті промені світла. — Джиммі, я тебе благаю, не забирай у мене життя!

Джиммі подивився Дейвові в обличчя, і Дейв побачив там свою смерть. Вона жила в Джиммі, схожа на Вовків. Дейвові дуже хотілося подивитись на неї, але він не міг. Він не міг дивитись, як він помирає. Він стояв тут тепер, стояв, упираючись ногами в цей хідник. Його серце помпувало кров, його мозок надсилав сигнали до нервів, м’язів та органів, його адреналінові залози активно працювали — і будь-яка секунда, можливо, наступна, могла стати для нього останньою, лезо ножа могло вгородитися йому в груди. І разом із болем прийде певність того, що це життя — його бачення, усі його думки та почуття, і те, що він споглядає світ, і їсть, і кохається, і сміється, і доторкається, і вдихає запах, — закінчилося. Ні, він цього не зможе витерпіти. Він благатиме. Він зробить усе, чого вони від нього захочуть, аби вони не вбивали його.

— Я думаю, ти заліз, Дейве, у той автомобіль двадцять п’ять років тому, і хтось інший прийшов на твоє місце. Думаю, твій мозок чогось позбувся, — сказав Джиммі. — Їй було дев’ятнадцять років. Ти знаєш? Дев’ятнадцять років. І вона зроду не зробила тобі нічого поганого. Ти їй навіть подобався. І ти її вбив. Чому? Тому що твоє життя стало тобі не любе й краса почала дратувати тебе? Тому що я тоді не захотів сідати в той автомобіль? Ти тільки скажи мені це, Дейве. Скажи мені. Скажи. І я дозволю тобі жити.

— Облиш, Джиммі, — мовив Вел. — Тобі стало жаль цього лайна? Послухай-но…

— Запхайся, Веле, — кинув Джиммі, тицьнувши в нього пальцем крізь чорну пітьму. — Я передав тобі кляту тачку, коли мене замели, а ти її розламав. Я тобі багато чого давав, але ти спроможний тільки накачувати свої м’язи та продавати паскудну наркоту. Тож не давай мені свої поради, Веле. Хай тобі таке навіть на думку не спадає.

Вел відвернувся й копнув ногою по бур’янах, щось бурмочучи собі під ніс.

— Скажи мені, Дейве. Але не починай знову городити свою бредню про ґвалтівника дітей, бо сьогодні я не бажаю чути ніякої бредні. Скажи мені правду. Якщо ти знову мені збрешеш, я відправлю тебе на той світ.

Джиммі кілька разів глибоко вдихнув повітря. Він тримав ніж перед обличчям Дейва, а тоді опустив його