Містична річка - Денніс Ліхейн

— Так, — лагідно підтвердив Джиммі. — Рей був кумедний. Він міг тебе насмішити.

— Більшість людей називала його Правильний Рей, — промовив Вел, поки Дейв з усієї сили пнувся розчухати, про кого вони говорять. — Але я називав його Пустодзвін.

Джиммі клацнув пальцями, показав на Вела.

— Ти мав рацію. Він надто дзвенів своїми дрібними грішми.

Вел нахилився до Дейва й заговорив йому на вухо.

— Це ми про того чоловіка. Він щодня носив у своїй кишені доларів по десять дзвінкими монетами. Ніхто не знав, навіщо. Він просто любив мати багато дрібняків у кишені — ану ж як доведеться телефонувати до Лівії або ще в якесь паскудне місце, так мені здається. Хто знає. Але він завжди ходив із руками в кишенях і дзвенів своїми монетами протягом усього дня. Він був злодій і ніби хотів повідомити людей, що наближається. Проте, мабуть, він залишав свої дрібні гроші вдома, коли йшов на промисел. — Вел зітхнув. — Дивний чоловік.

Вел зняв свою руку з Дейвового плеча й запалив наступну сигарету. Дим піднявся до обличчя Дейва, й той відчув, як він повзе по його щоках і застряє йому у волоссі. Крізь дим він бачив, як Джиммі дивиться на нього з байдужим, але рішучим виразом, щось в очах Джиммі йому не подобалося, щось йому вже знайоме.

Це був погляд полісмена, тепер він зрозумів. Погляд сержанта Паверса. Відчуття було таке, ніби він хотів прямо заглянути у Дейвову свідомість. Усмішка повернулася на обличчя Джиммі, коливаючись то вгору, то вниз, як шлюпка, і Дейв відчував, як за нею коливається його шлунок, підстрибуючи, немов на хвилях.

Він кілька разів зробив ковтальний рух і глибоко засмоктав у груди повітря.

— З тобою все гаразд? — запитав Вел.

Дейв підняв руку. Якби всі замовкли, йому було б окей.

— Так.

— Ти певен? — запитав Джиммі. — Ти весь позеленів, чоловіче.

Дейв відчув, як його горлянка стислася, наче пальці в кулаку, а потім знову відкрилася, й на бровах у нього виступив піт.

— Ой, блядство.

— Дейве?

— Мене нудить, — сказав він, відчуваючи, як усе знову підіймається йому вгору. — Справді.

Вел сказав:

— Окей, окей! — І швидко вийшов з кабіни. — Скористайся дверима заднього ходу. Г’юї не любить, коли йому забруднюють стільці. Почалося?

Дейв випхався з кабіни, й Вел схопив його за плечі й так їх обернув, щоб Дейв міг побачити двері в далекому кінці бару за більярдним столом.

Дейв рушив до тих дверей, намагаючись іти прямо, ставлячи одну ногу перед другою, але двері однаково трохи нахилялися. Вони були маленькі й темні, дуб, пофарбований у чорний колір, потрісканий і поколений за багато років. Дейв несподівано відчув, що в цьому приміщенні жарко. Повітря тут було липучим і густим, і воно обвіювало його, коли він пропихався до дверей і нарешті вхопився за бронзову ручку, вдячно відчуваючи, як вона охолодила його руку, коли він обернув її й одним поштовхом відчинив двері.

Спочатку він побачив бур’ян. Потім воду. Спотикаючись, він вийшов назовні, дивуючись, як тут темно. Немов на замовлення, над дверима спалахнув ліхтар, освітивши густу, чорну, як дьоготь, темряву перед ним. Було чути, як гуркочуть і подзеленькують машини вуличного руху на мосту над ним, і він несподівано відчув, що нудота відступає. Зрештою, можливо, з ним усе буде гаразд. Він глибоко вдихнув нічне повітря. Ліворуч від нього хтось навалив купу зогнилих дерев’яних ліжок і поржавілих кліток для ловитви омарів, деякі з них мали великі рвані дірки, ніби їх атакували акули. Дейв здивувався: на кий біс потрібні клітки для омарів так далеко на материку й на березі річки, потім вирішив, що він надто п’яний, щоб знайти відповідь на своє запитання. За тими купами була дротяна горожа, не менш іржава, ніж клітки для омарів, уся обплутана бур’янами. Праворуч від неї була ділянка, де росли бур’яни, вищі за середній людський зріст, тягнучись по розтоптаному гравію на добрих двадцять ярдів.

Дейвів шлунок знову затріпотів, і нова, ще потужніша хвиля стала пробиватися вгору крізь його тіло. Спотикаючись, він підійшов до краю води, нахилив голову, і його страх, спрайт та пиво вилилися з нього в маслянисту воду Містичної річки. То була чиста рідина. Більш нічого в ньому не було. Він не міг пригадати точного часу, коли востаннє їв. Та коли ця рідина вилилася з рота в річку, йому покращало. Він відчув холод темряви в своєму волоссі. Від річки віяв слабкий вітерець. Дейв постояв навколішки, чи не виллється з нього щось іще, але він сумнівався в цьому. Схоже, він цілком очистився.

Він подивився вгору на нижню частину мосту, на якому кожен квапився або потрапити в місто, або покинути його, кожен роздратовано проштовхувався крізь потік машин, певно, цілком не усвідомлюючи, що краще йому не стане, коли він повернеться додому. Половина з них відразу повернуться назад — на ринок, бо щось забули там купити, до бару, до відеосалону, до ресторану, де вони знову чекатимуть у черзі. І якого біса вони там чекатимуть? Чого ми шикуємося в черги? Куди ми сподіваємося потрапити? І чому, потрапивши кудись, ми ніколи не відчуваємо такої радості, яку сподівалися відчути, коли прагнули добутися до того місця?

Дейв побачив праворуч від себе невеличкий човен із підвісним мотором. Він був причалений до дошки, такої тоненької й хисткої, яку ніяк не можна було назвати причалом. Це човен Г’юї, подумав Дейв і всміхнувся, уявивши собі худого як смерть чоловіка, що випливає в ці брудні води, а вітер розвіює його чорне як смола волосся.

Він обернув голову й подивився навколо себе на ліжка та бур’яни. Не дивно, що люди приходять сюди блювати. Це місце було цілком ізольоване. Побачити його ви могли б тільки в тому випадку, якби стояли на протилежному боці річки з біноклем. Воно було блоковане з трьох боків і таке тихе, що навіть гуркіт автомобілів над головою лунав приглушено, наче скрадався бур’янами, й чутно було тільки крики чайок та плюскіт води. Якби Г’юї мав більше розуму, він розчистив би бур’яни, прибрав ліжка й побудував тут веранду, і його забігайлівка привабила б до себе багатьох високолобих янкі, які нині оселяються на Адмірал Гілл і намагаються обернути Челсі на наступне поле битви для ошляхетнення,