Містична річка - Денніс Ліхейн

Вел кивнув головою й випив трохи пива.

— Якось чувак у в’язниці сказав мені такі слова: «Щастя приходить лише на короткі хвилини, а потім зникає до наступного разу. Можливо, не на один рік. Але смуток, — Вел заморгав очима, — смуток залишається з тобою». — Він висмикнув із рота сигарету. — Мені подобався той чувак. Він завжди говорив круту й паскудну істину. Я хочу випити ще одну порцію віскі. А ти?

Вел звівся на ноги.

Дейв похитав головою.

— Я ще не допив першу.

— Облиш, — сказав Вел. — Життя не боїться випивки.

Дейв подивився на його поморщене усміхнене обличчя й мовив:

— Гаразд, вип’ю й другу.

— Молодець. — Вел плеснув його по плечу й пішов до стійки.

Дейв дивився, як він стоїть біля стійки, чекаючи свою випивку й розмовляючи з одним із завсідників. Він подумав, що хлопці, які приходять сюди, знають, що це означає — бути чоловіком. Чоловіком без вагань, чоловіком, що ніколи не сумнівається в слушності своїх дій, чоловіком, якого не бентежить конечна потреба жити в світі й робити те, чого від нього в ньому чекають.

Це був страх, здогадався він. Те, що він мав завжди, а вони ніколи не мали. Страх оселився в ньому в дуже ранньому віці — оселився постійно, як оселяється смуток, за словами в’язничного Велового приятеля. Страх знайшов місце в Дейві й ніколи не покидав його. Тому він завжди боявся зробити щось не так, щось зіпсувати, боявся не бути розумним і боявся не бути добрим і гарним батьком, не бути справжнім чоловіком. Страх існував у ньому так довго, що він уже не міг пригадати, як він себе почував, коли жив без нього.

Аж раптом якесь світло прослизнуло біля передніх дверей і вдарило прямо йому в обличчя. То відчинилися двері, і Дейв, закліпавши очима, угледів силует чоловіка, який увійшов до бару. Він був досить огрядний і мав на собі шкіряний піджак чи щось таке. Він був трохи схожий на Джиммі, але більший і ширший у плечах від нього.

Зрештою то справді був Джиммі. Дейв усвідомив це, коли двері знову зачинилися, а його очі стали прояснюватися. Джиммі в чорному шкіряному піджаку поверх светра з високим коміром і сорочки хакі. Він кивнув Дейвові й підійшов до Вела, який стояв біля стійки. Джиммі щось сказав Велові на вухо, і Вел подивився через плече на Дейва, а тоді сказав щось Джиммі.

У Дейва стала морочитись голова. Він був певен, що це сп’яніння на порожній шлунок. Але щось стривожило його також у Джиммі, щось у тому, як він йому кивнув. Його обличчя було бліде, але сповнене якоїсь незвичайної рішучості. І якого біса він здавався таким огрядним, ніби потовщав на десять фунтів відучора? І чого він притарабанився сюди, в Челсі, вночі перед похороном своєї дочки?

Джиммі підійшов і сів на Велове місце навпроти Дейва.

— Як ведеться? — запитав він.

— Трохи сп’янів, — признався Дейв. — А ти, схоже, набрав зайвої ваги?

Джиммі якось дивно посміхнувся.

— Ні.

— Ти здаєшся більшим.

Джиммі стенув плечима.

— Що ти робиш у цій місцевості? — запитав Дейв.

— Я приїжджаю сюди часто. Я і Вел знаємо Г’юї багато років. Чому ти не випив свою порцію віскі, Дейве?

Дейв підняв свою чарку.

— У мене вже трохи гуде в голові.

— Не бійся, голова в тебе не відпаде, — сказав Джиммі, й Дейв побачив, що Джиммі має власну склянку. Він підняв її й цокнувся з Дейвом. — За наших дітей, — промовив Джиммі.

— За наших дітей, — примудрився видушити з себе Дейв.

Хоча почувавсь на той час геть зле, так ніби викотився з дня прямо в ніч та в сновидіння, в якому всі обличчя були до нього дуже близько, але їхні голоси лунали так, ніби звучали десь усередині ринви. Дейв випив свою чарку, строячи гримаси, бо всередині йому пекло. Аж ось до кабіни ввійшов Вел. Він обняв його за плечі й випив пива прямо з карафи.

— Я завжди любив це місце.

— Це добрий бар, — погодився Джиммі. — Ніхто тут тебе не турбує.

— Це важливо, — сказав Вел, — щоб ніхто тебе в житті не турбував. Ніхто не чіплявся до тих, кого ти любиш або до твоїх друзів. Ти згоден, Дейве?

— Цілком, — відповів Дейв.

— Кумедний цей чоловік, — сказав Вел. — Він може тебе насмішити.

— Що ти хочеш сказати? — поцікавився Джиммі.

— Поглянь-но, — відповів Вел і стиснув Дейва за плече. — Він справжній чоловік, наш Дейв.

Селеста сиділа на краєчку мотельного ліжка, а Майкл тим часом дивився телевізор. Вона тримала телефон у себе на колінах, стискаючи долонею слухавку.

Її чоловік. Вона зрадила свого чоловіка.

Можливо, Дейв і вбив Кейті. Можливо. Але що вона думала, коли сказала про це не кому-небудь, а Джиммі? Чому вона не зачекала, не подумала про це трохи довше? Чому не розглянула всі інші можливі альтернативи? Бо вона боялася Дейва.

Бо новий Дейв, якого вона бачила протягом кількох останніх днів, був відмінним від нормального чоловіка, продуктом стресу.

Може, він і не вбивав Кейті Маркус. Може.

Чи не могла вона подарувати йому принаймні сумнів, поки справа остаточно проясниться? Вона не певна, що змогла б жити з ним і наражати Майкла на ризик, але вона тепер знала, що повинна була піти в поліцію, а не до Джиммі Маркуса.

Чи хотіла вона завдати болю Дейвові? Чи сподівалася досягти чогось нового, заглянувши у вічі Джиммі й виклавши йому свою підозру? А якби й так, то що? Чому вона сказала про це Джиммі, а не будь-кому іншому?

Було багато відповідей на це запитання, але їй не подобалася жодна з них. Вона підняла слухавку й зателефонувала Джиммі додому. Будь ласка, хто-небудь відгукніться. Лише відгукніться. Будь-ласка.

Усмішка на обличчі Джиммі тепер ковзала сюди-туди, з боку в бік, згори вниз і знизу вгору, і Дейв намагався зосередити свою увагу на стійці, але стійка також ковзала, так ніби вона була на човні, а море починало хвилюватися.

— Пам’ятаєш, ми взяли тут одного разу Рея Гарріса? — запитав Вел.

— Аякже, — відповів Джиммі. — Доброго друзяку Рея.