Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Маєток Брендтів і досі належить людині з прізвищем Брендт. Аксель та Джулія всиновили дитину — маленького хлопчика з Кореї. Вони разом його виховали і викохали, залишивши у спадок броварню. Його звали Сем, я навіть кілька разів із ним зустрічався, вважав його приємним, проте дещо гордовитим — риса, притаманна багатіям.

Коли прибули на цвинтар, Джейк уже чекав на нас. Він приїздив з міста Вінона, де був пастором методистської церкви. Джейк перетворився на високого красеня, який щойно почав лисіти. Ми міцно обіймаємося.

— Я купив квіти, — брат кивнув на свій «універсал».

Він їде попереду нас по доріжці серед надмогильних плит, прикрашених квітами і дрібничками, що нагадують чи вшановують тих, хто лежить поруч. Ми щороку приїздимо вшанувати тих, кого з нами немає. Раніше наші сім’ї нас супроводжували, але зараз діти виросли, а дружини вже стільки разів тут були, що сьогодні вирішили змінити плани. Тому зараз ми тут утрьох, після цвинтаря заїдемо ще до німецького ресторанчика в містечку, аби випити пива «Брендт» і поласувати смачним обідом.

Ми відвідуємо щороку багато могил, і чимало з них викопали саме влітку 1961. Кладемо квіти біля плити Боббі Коула: його смерть стала початком того жахіття спекотної пори. Попри підозри сержанта Доула, я завжди вважав, що його смерть була лише нещасним випадком через звичку витати у власних мріях. Я сам те часто помічав, коли Боббі був іще живий. Ми кладемо квіти на могилу мандрівника без імені та Карла Брендта. Завжди вшановуємо квітами пам’ять Морріса Інґдала. Тато на цьому щоразу наполягає. І щороку бачимо, що лише ми навідуємося до цієї могили. Кладемо квіти на могили Лайзи й Еміля Брендтів, похованих поруч. Еміль помер першим, ще відносно молодим — лише в п’ятдесят один. З літа 1961 Лайза прожила сім років у психіатричній лікарні штату Міннесота в місті Сент-Пол. Вона зізналася в убивстві сестри. Тієї ночі Аріель стояла на подвір’ї ферми, а Лайза вийшла, щоб її прогнати. Сестра торкнулася до юної Брендт; чому так трапилося, не знав ніхто. А наступної миті Лайза сиділа із закривавленими руками, що тримали лом, а Аріель лежала на траві біля її ніг. Вона запанікувала, віднесла тіло до річки та вкинула у воду, сподіваючись, що та якимсь чином розв’яже проблему. Правду кажучи, щастя вона більше не мала. Жила у власній кімнаті та працювала в садку. Джейк навідувався до неї до самої смерті. Він ніколи не залишав її саму і був із нею до кінця, провівши в останню путь.

Ми трохи постояли на дідовій могилі; з одного боку була могила бабусі, з другого — Ліз. Квіти поклали всім.

Навідалися до могил Джинджер Френч та Гаса, які через рік після нашого переїзду одружилися і жили щасливо, полюбляючи пригоди. Джинджер обожнювала кататися з Гасом на його «Індіані». Вони навіть купили невеличкий двомісний літак, аби будь-якої миті дістатися до Блек-Гіллса, Дору чи Єллоустона. Після дванадцяти років подружнього життя вони летіли до Небраски, потрапили в шторм і розбилися серед кукурудзяного поля. На похороні тато прочитав зворушливу надгробну промову.

Я відвідав би ще одну могилу, якби вона тут була. Це могила Воррена Редстоуна. Коли я навчався в Міннесотському університеті, випадково натрапив на Денні О’Кіфа. Ми одразу впізнали один одного, і я зрадів, що в нього не лишилось образ через ті події, які змусили родину покинути Нью-Бремен. Він розповів мені, що його двоюрідний дід повернувся і жив з ними у Ґраніт-Фоллз. Денні дав мені його адресу й телефон. Я поїхав зустрітися з чоловіком, якого помилково звинуватив у вбивстві сестри. Знайшов його на риболовлі на річці Міннесота — у місці над берегом, вкритому тінями від тополь.

Він кивнув і запросив сісти поруч:

— Хлопче, ти таки добряче підріс. От дідько, майже дорослий чолов’яга!

— Так, сер, мабуть, так воно і є.

Він дивився за поплавком на жовтувату воду. На Ворренові був чорний капелюх з широкими крисами, прикрашений кольоровою стрічкою. Він відпустив довге волосся, яке заплітав у дві коси, що спадали на плечі.

— Думаю, своїм життям я завдячую тобі, — тихо мовив він.

Мене це дуже здивувало, адже я приїхав вибачитися, що втягнув його в ту пригоду.

— Завжди тобі дякуватиму. Ти тримав язик за зубами, поки я ліз естакадою, — вів Редстоун. — Ти ж знаєш поліцейських: вони спочатку стріляють, а потім питають.

Я не з усім погоджувався, однак переконувати чи заперечувати йому було марною справою.

— Куди ви подалися?

— Сім’я в місті Роузбад. У тому і радість від наявності сім’ї: вона тебе повинна прийняти.

Більше ні про що не говорили. Окрім кількох яскравих моментів того літа, ми не мали нічого спільного. Коли я вже збирався йти, Воррен Редстоун сказав мені те, чого я ніколи не забуду. Я вже повертався, аж раптом він мене гукнув:

— Вони завжди поруч.

— Хто? — запитав я.

— Ті, що пішли. Між нами лише подих. Він втікає, і ти знову з ними.

Дивно було почути ці слова на прощання. Тоді я пов’язував їх із віком Редстоуна, адже його життя добігало заходу, але аж ніяк не з самим собою.

Нашою останньою точкою на цвинтарі була маленька діляночка під липою, де спочивали мама й Аріель. Мати померла в шістдесят від раку грудей. Любляче серце тата доглядало її до останньої миті. Батько більше не одружувався. Коли прийде і його час, його тіло приєднається до маминого в затінку липи.