Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
— Що у вас?
— Ти батько дитини моєї доньки, Емілю?
Тато спитав так прямо, що це вразило навіть мене. Я бачив, як земля попливла з-під ніг в Еміля.
— Що це за питання, Натане?
— Це пряме питання, я очікую на нього чесної відповіді.
Брендт повернув убік голову і довго сидів мовчки.
— Вона була в мене закохана, Натане. Сліпого та понівеченого, проте вона мене любила.
— А ти її любив, Емілю?
— Не зовсім так. Я міг у всьому на неї покластися, я любив, коли вона була поруч. Вона мені страшенно нагадувала…
— Нагадувала кого?
— Її маму, Натане.
— І саме тому ти переспав з вісімнадцятирічною дівчиною? Тому що вона нагадували тобі її матір?
Що було в батьковому голосі? Злість? Глибоке обурення? Зрада?
— Я знаю, це здається жахливим, але все не зовсім так, Натане. Це трапилося лише раз. Лише один-єдиний раз, присягаюся. Мені страшенно соромно. Та для Аріель це, звісно, означало набагато більше. Як і для будь-кого в її віці. Я знаю, вона говорила про шлюб. Шлюб зі мною. Ти можеш собі це уявити, Натане? Чоловіка, вдвічі старшого за неї, сліпого як кріт, з потворним обличчям. Що вона скаже про той шлюб, коли спаде вуаль з її очей і вона усвідомить болото, в якому загрузла? А Лайза? Лайза ніколи не прийняла б когось іще в її сховищі, особливо того, хто, на її думку, міг украсти всю мою прихильність. Натане, я відмовив Аріель. Клянуся перед Богом, я зробив усе, на що був спроможний, аби відмовити її кидати своє життя в моє провалля. Але вона… вона така юна. А молодість така впевнена в тому, чого хоче.
Брендт зупинився, навколо запала глибока тиша, осівши важким тягарем на наших плечах. Хоча Еміль був сліпим, його очі дивилися вниз, ніби це сором тягнув їх додолу.
— Я намагався вкоротити собі віку, — вів він далі. Здавалося, його голос звучав десь далеко, і його сюди приніс вітер. — Тобі це відомо? У лікарні в Лондоні, після поранення. Мене тоді накрила темрява, я не уявляв, як далі жити, — він торкнувся кінчиками пальців до рубця і додав: — А знаєш, чому я намагався вбити себе того разу? Причина значно серйозніша. Принаймні я так її собі тлумачив. Я хотів, щоб Аріель позбулася мене, я не бачив іншого способу, як із цим покінчити.
— Ніж убити її, — сказав я.
— Френку… — попередив тато.
— Убити її, — Брендт підвів голову, певно, усвідомлюючи жахливість ситуації. — Невже ви так думаєте? Що я вбив Аріель? Тому ви тут?
Відчинилися скляні двері, з’явилася Лайза й уважно і навіть дещо сердито нас оглянула, ніби ми якісь порушники.
— Емілю? — запитала вона. Проте через її глухоту та проблеми з мовою, звертання прозвучало як «Еміо».
Брендт зробив їй якийсь знак.
— Я хочу, щоб вони пішли, — гуділа Лайза.
— У нас є одна справа, — він повернувся до сестри, аби та зуміла прочитати по губах. — Повертайся в дім. Усе добре. Іди, я скоро буду.
Юна Брендт трохи повагалася. Потім повільно посунула до приміщення. Якби я був на Лайзиному місці, точно десь причаївся б і підслухав, хоча їй було ліпше цього не знати. Крізь скляні двері я побачив, як вона зникла на кухні, — тихо задзеленчав посуд.
— То це правда, — підсумував тато. — Дитина твоя.
— Вона не казала мені про дитину, Натане. Ні слова. Проте коли я дізнався, що вона померла вагітною, я щиро сподівався, що батьком дитини є Карл.
— Ти думав, що Аріель ходить по руках?
— Я не про це. Цього просто не могло бути. Ми були разом лише той єдиний раз.
— Вона сюди часто приходила вночі, — гнув своє батько. — Френк кілька разів бачив, як вона тікала з дому.
— Це правда, — погодився Брендт. — Вона приходила пізно і стояла на подвір’ї, дивлячись на моє вікно.
— Емілю, ти ж сліпий. Звідки тобі про це відомо?
— Її бачила Лайза. Вона хотіла прогнати Аріель, але я попросив дати їй спокій. Я говорив з Аріель, вона пообіцяла припинити ці нічні візити.
— Припинила?
— Сподіваюся, так. Я не знаю. Це було одразу після моєї спроби самогубства. А потім стільки всього трапилося…
— Вона приходила тієї ночі, коли зникла?
— Упевнений, що ні. Якби вона була тут, Лайза
