Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Вона крутилася в різні боки, поки врешті-решт не скинула Джейка і він не впав на землю. Лайза стояла над ним, замахнувшись ломом, дихала глибоко і важко. Я намагався підвестися, проте щиколотка не дозволила рухатися швидко. Джейк лежав і не рухався, дивився безнадійно їй у вічі. Він навіть не підняв рук, аби себе захисти.

І тут трапилося останнє диво того літа. Щось, відоме лише Господові, зупинило Лайзу Брендт.

Я чув, як вона вдихає і видихає повітря. Паралізовано дивився на лом, завислий у повітрі. Сльозі підступали до горла. І тієї миті вона повільно опустила інструмент — він упав біля її ніг. Лайза сіла навколішки перед Джейком, ляснула в долоні, як під час молитви, і проревіла:

— Пробач, пробач мені.

Джейк підвівся і сів поруч. Посунувся до неї, проте не торкнувся.

— Усе гаразд.

— У вас там усе добре? — кричав Еміль Брендт.

Джейк подивився на мене — він більше не був дитиною.

— Я зостануся з нею, Френку.

Я підвівся, взяв до рук прикраси, що раніше належали Аріель, і, шкутильгаючи, рушив крізь тіні серпневої днини до ґанку, де сидів Еміль Брендт.

Є одна відома всім задачка про два потяги. Один виходить з пункту А, а другий — з пункту Б. Потяги їдуть назустріч один одному з різними швидкостями. Потрібно порахувати, яку відстань пройде кожен із потягів до моменту зустрічі. З математикою я ніколи не дружив, тому й часу, аби розв’язати цю задачу не марнував, проте чимало про неї думав. Не про кілометри, які здолають залізні машини, а про пасажирів. Хто ті люди і чому їдуть з пункту А в пункт Б, що шукають на тому кінці маршруту? Найбільше мене цікавило, що на них чекає, коли потяги з’їдуться. Мені думалося, що обидві машини їхатимуть однією колією, їх зустріч уявлялася масштабним зіткненням. Саме тому мене ця задача цікавила не з погляду підрахунків, а як філософське сприйняття життя, смерті та несприятливих обставин.

У моєму житті два потяги тієї задачі — літо 1961 і теперішнє. Щороку вони перетинаються в день ушанування пам’яті померлих на цвинтарі Нью-Бремена.

Цього року тато терпляче чекав на мене в тіні ґанку свого невеличкого будиночку в Сент-Полі, споглядаючи світ з-під козирка білої бейсболки. Високий, стрункий протягом усього життєвого шляху, за останні роки він перетворився на худорлявого і вразливого чоловіка. Його серце непокоїть нас обох. Коли я під’їжджаю ближче, він встає з лавки і шкандибає до машини. Іде, наче складений із сірників чоловік, який боїться, аби конструкція не розпалася. Він відчиняє дверцята і вмощується на переднє сидіння.

— Добридень, сер! — енергійно щебече й усміхається. Стерта емаль свідчить про радість від зустрічі.

А далі ми прямуємо на захід — до Нью-Бремена. Балакаємо про різні неважливі дрібниці. Бейсбол: «Твінс» грають цього року добре, але попереду ще багато ігор. Відкритий чемпіонат Франції: хто вибув, хто ні. Чому там немає талановитих американців. І звісно ж, про погоду. У штаті Міннесота погода посідає чільне місце серед усіх балачок. Тато, який раніше був завзятим книгоїдом, нині зрідка бере до рук книжки. Він скаржиться, що долоні тремтять, та й сконцентруватися частенько важко. Йому вже добре за вісімдесят. Немає нічого вічного.

У Манкейто ми повертаємо на захід і їдемо вздовж широкої долини річки Міннесота. Весна видалася хорошою: рясні дощі, всі поля засіяні, все довкола зеленіє. Тато схвально це коментує, ніби він і сам збирає врожай. Та я знаю: то не просто розмова. Він бажає вдалої погоди та щедрого врожаю селянам, адже їхнє життя цілковито залежить від примх природи. Занадто багато дощу, занадто мало дощу, руйнівний град, навала сарани, що мчить полями, наче вершники апокаліпсису. І єдиним вироком для них стає молитва чи прокляття.

За кільки кілометрів до Нью-Бремена ми сповільнюємося. Так робимо завжди: думки поринають у минуле.

Мені здається, коли дивишся назад на життя — своє чи когось іншого, — то бачиш доріжку, що звивається серед глибокої тіні. Багато чого не видно. Ми відбудовуємо минуле з того, що можна побачити, тобто мішанини швидких спалахів. Наші історії — це тіло мого батька, каркас із сірників. Мої спогади про те літо в Нью-Бремені — це поєднання видимого на світлі й того, що намагаюся побачити серед тіней.

На в’їзді в містечко ми викочуємося на нову дорогу по щойно збудованому мосту через річку. За сотню метрів стоїть естакада — міцна споруда з минулого і сучасності. Елеватори навколо колій знесли, але вулиця Тайлер і досі тягнеться вздовж нашого кварталу. Протягом цього часу церкву відреставрували і дещо добудували. Цікаво, чи й досі пізнього вечора падає тінь від дзвіниці з хрестом на будинок, де колись жили Драми.

Крамничка Голдерсона перетворилася на салон відеоігор і солярій. Перукарня містера Бейка тепер називається «Казкові ножиці» й обслуговує здебільшого жінок. Поліцейській відділок і його старі кам’яні стіни і досі височать поряд з міською площею, як і в перші роки заснування містечка. Подейкували, що інтер’єр там дещо оновили, однак перевіряти це я бажання не мав. У моїй пам’яті він залишився таким, як тієї ночі, коли разом із татом та Джейком ми поїхали забирати Гаса додому.

Дід та Ліз відійшли на той світ близько двадцяти років тому. Сім’я, яка купила їхній будинок, ніколи не дбала про оселю, де мешкала. Якби дід те побачив, можу лише уявити, які міцні слівця злетіли б з його