Син - Ю. Несбе

Величезний лось, подумав Маркус. Мій батько прогнав величезного лося… У жовтому будинку загуло, наче він усмоктував повітря. У цьому гуготінні з’явились буркотливі відтінки, а потім музичні обертони, що набирали сили, аж доки розгорнулись у грізну й урочисту симфонію. І ось уже жовтогарячі танцюристи стрибали і крутились у чорних вікнах, вітаючи крах, вітаючи Судний день.

Симон поставив машину на нейтральну передачу і залишив мотор на холостому ходу.

Трохи далі вулицею, неподалік його будинку, став інший автомобіль. Новенький синій «форд-мондео». Машина тієї самої моделі була припаркована коло офтальмологічного відділення лікарні. Це міг бути випадковий збіг обставин, звісно, але Симон знав, що поліція Осло придбала торік вісім «фордів-мондео». З тонованим заднім склом – щоб не видно було миготливий маячок, що ховався за заднім підголовником.

Симон узяв свій мобільний з пасажирського сидіння.

Абонент відповів з першого сигналу.

– Що ти хочеш?

– Привіт, Понтію. Тобі, либонь, спокою немає, що мій телефон весь час пересувається містом.

– Симоне, припиняй зараз же своє безумство, і я обіцяю тобі, що воно не матиме наслідків.

– Узагалі жодних?

– Ні, якщо ти припиниш одразу ж. Ми домовились?

– Як же ти завжди любиш домовлятись, Понтію! Що ж, я маю для тебе пропозицію. Підскоч завтра вранці в один ресторан.

– Що в меню?

– Зо два злочинці, арешт яких додасть пір’їн у твій головний убір вождя.

– А конкретніше?

– Не вийде. Але я дам тобі адресу і час, якщо ти пообіцяєш привести одну людину. Мою колегу Карі Адель.

Якусь мить той мовчав.

– Симоне, ти намагаєшся мене підставити?

– Я колись таке робив? Зважай, ти маєш нагоду зірвати джек-пот. Чи, якщо точніше, ти ризикуєш дуже багато втратити, якщо дозволиш цим людям вислизнути.

– Ти даєш мені слово, що ми не потрапимо в засідку?

– Слово. Невже ти думаєш, я наразив би Карі на таке?

Пауза.

– Ні. Ні, Симоне, на таке ти ніколи не був здатен.

– Я думаю, саме тому не дослужився до начальника поліції.

– Дуже дотепно. Коли і де?

– Сім п’ятнадцять. Акер-Брюгге, номер 86. Там побачимось.

Симон опустив бокове вікно і, пожбуривши якнайдалі свій мобільний, простежив, як телефон зник за сусідським парканом. Віддаля він почув сирени пожежних машин.

Потім він увімкнув передачу і запустив мотор.

Він поїхав на захід. У районі Сместад він повернув на Холменколласен. Піднявся серпантином до оглядового майданчика, де він завжди віднаходив відчуття перспективи.

Розбиту «хонду» звідси вже забрали – криміналісти закінчили свою роботу.

Зрештою, це місце вже не було місцем злочину.

Не вбивства принаймні.

Симон поставив машину так, щоб мати змогу помилуватись на фіорд і на захід сонця.

Коли почало сутеніти, Осло дедалі більше робився схожим на згасаюче багаття, в якому жевріли червоні й жовті жарини. Симон підняв комір плаща і відкинув сидіння. Треба було хоча б трохи поспати. Завтра передбачався великий день.

Найбільший за всі часи.

Якщо доля буде на їхньому боці.

– Приміряй оцей, – сказала Марта, вручаючи молодому чоловікові куртку.

Він був відносно новим мешканцем Центру – досі вона його бачила тут лише раз. Років двадцять на вигляд; але йому пощастить, якщо доживе до двадцяти п’яти. Така принаймні загальна думка в адміністрації Центру Іла.

– Чудово! Як на тебе шитий! – усміхнулась вона. – Спробуй, чи пасуватимуть до нього…

Вона подала йому пару джинсів, заледве ношених. Вона відчула, що хтось стоїть у неї за спиною, і обернулась. Він, мабуть, увійшов через їдальню. Можливо навіть, що він уже давно стояв у дверях, спостерігаючи за нею. Костюма і пов’язки на голові було достатньо, щоб звернути на нього увагу, але Марта навіть не бачила їх. Вона бачила тільки його напружений спраглий погляд.

Те, чого вона боялась. Усе, чого вона жадала.

Ларс Їлберґ крутнувся у своєму новому спальному мішку. Продавець на ринку довго і пильно вивчав тисячокронову банкноту, перш ніж прийняти її й подати покупцеві розкішний спальний мішок.

Їлберґ моргнув.

– Ти повернувся, – сказав він. – Господи Ісусе! Ти став індусом?

Голос його різко відлунював під склепіннями моста.

– Можливо, – усміхнувся хлопець і сів навпочіпки поруч з ним. – Мені треба десь переночувати.

– То просимо до господи. Хоча – на тебе глянути, – здається, ти міг би дозволити собі готель.

– У готелі мене знайдуть.

– У мене місця багато, і стеження немає.

– Можу я взяти трохи твоїх газет, будь ласка? Я маю на увазі, з тих, що ти вже прочитав.

Їлберґ реготнув.

– Бери мій вірний старий спальник. Він мені тепер служить за матрац.

Він витягнув з-під себе ветхий і брудний спальний мішок.

– А знаєш що? Ти бери новий, а я сьогодні пересплю в старому. В ньому залишилось забагато мене, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

– Упевнений?

– Так, старий спальник скучив за мною.

– Дуже тобі дякую, Ларсе.

Ларс Їлберґ тільки всміхнувся у відповідь.

І коли вклався знову, Ларс відчув приємне тепло, що йшло не із спального мішка. Воно йшло зсередини його самого.

Коли всі двері всіх камер одночасно замикались на ніч, здавалося, коридорами в’язниці пробігає важке зітхання.

Йоганнес Холден сидів на своєму ліжку. Для нього не було тепер жодної різниці, що він робив – сидів, лежав чи стояв: біль не відпускав у жодному положенні. І Йоганнес знав, що він не відпустить, а робитиметься щодня дедалі нестерпнішим. Його хвороба стала тепер відчутнішою. До раку в легенях приєдналась пухлина в паху, розміром з м’яч для гольфа.

Арілд Франк дотримав слова. Як покарання за допомогу хлопцеві-втікачеві, Йоганнеса віддано раку на з’їдання, в одиночній камері, без медичної допомоги, без жодних знеболювальних. Цілком можливо, що Франк відправить його в тюремний лазарет, коли побачить, що Холден достатньо намучився і може будь-якої миті сконати. Просто щоб уникнути необхідності реєструвати в своїй щорічній доповіді смерть у камері.

Стояла могильна тиша. Відеомоніторинг і тиша. У давніші часи чергові наглядачі обходили коридори, і звук їхніх кроків у в’язничних коридорах створював певний затишок. Один з наглядачів у в’язниці Уллерсмо, на ім’я Говельсмо, літній релігійний чоловяга, мав звичку співати, коли робив обходи. Він співав псалми своїм глибоким баритоном. То була найкраща колискова для довготермінових в’язнів – навіть найпсихопатичніші припиняли кричати, чуючи спів Говельсмо в коридорі. Йоганнесові хотілося, щоб Говельсмо був зараз тут. Він хотів, щоб хлопець був зараз тут. Але він не нарікав. Хлопець дав йому те, що він хотів. Прощення. Та ще й колискову на додачу.

Він тримав шприц проти світла.

Колискова.

Хлопець сказав йому, що наркотик приніс йому в Біблії нині