Син - Ю. Несбе
– І…
– Ти мені винен тринадцять тисяч крон.
Хлопець усміхнувся.
– Чому ти мені все це розповідаєш?
– Тому що я періодично питаю себе, чи лише так мало скластися? Чи міг я зробити інший вибір? Чи міг Аб зробити інший вибір. Чи могла твоя мати. Ейнштейн дав визначення божевілля як становища, за якого людина знову і знову робить одне й те саме, сподіваючись отримати інший результат. Але що коли б існувало щось іще, наприклад, божественне натхнення, яке змусило б нас іншим разом зробити інший вибір?
Хлопець обв’язав собі плече гумовим джгутом.
– Тебе послухати, Симоне Хефасе, – ти говориш, наче вірянин.
– Та я ж не стверджую, а тільки ставлю питання. Я знаю тільки, що батько твій мав добрі наміри незалежно від того, як суворо ти його судиш. Він хотів кращого життя не тільки для себе, але для вас трьох. Любов стала його погибеллю. А тепер ти судиш себе так жорстоко тому, що вважаєш себе його копією. Але ти – не твій батько. Якщо він зазнав морального краху, це не означає, що з тобою теж таке станеться. Відповідальність сина полягає не в тому, щоб бути схожим на свого батька, а в тому, щоб бути ліпшим за нього.
Хлопець учепився зубами в кінець гумового джгута.
– Можливо. Але чому це так важливо зараз? – промовив він крізь стиснуті зуби, потягнувши голову назад так, щоб джгут затягнувся і вени на передпліччі набрякли. Він тримав шприц у долоні, поклавши великий палець на поршень, середній – на голку. Наче це ракетка для пінг-понгу, подумав Симон. Хлопець тримав шприц правою рукою, хоча й шульга, але Симон знав, що наркомани мусять учитись робити внутрішньовенні ін’єкції з обох рук.
– Це нині так важливо, Сонні, бо зараз твоя черга вибирати. Чи вштрикнути цю голку, чи допомогти мені притиснути Твілінґена… і справжнього «крота».
На кінчику голки виблискувала глянсувата крапля. З вулиці долинав гуркіт транспорту і сміх, з сусіднього номера – тиха розмова після сексу. Спокійний літній ритм міста.
– Я призначу зустріч, де будуть присутні і Твілінґен, і «кріт». Але я можу це зробити тільки за умови, що ти живий, бо ти приманка.
Хлопець, здавалось, не чув його: він схилив голову і зосередився на шприці, лаштуючись отримати дозу. Симон набрався терпіння. І був здивований, коли почув голос хлопця:
– То хто він, той «кріт»?
Симон відчув біль у грудях й усвідомив, що він забув дихати.
– Ти дізнаєшся там, на місці, не раніше. Я знаю, Сонні, що ти відчуваєш. Але рано чи пізно надходить мить, після якої неможливо відкладати, коли ти вже не можеш дозволити собі побути слабким іще один день, обіцяючи собі, що ось завтра, завтра ти почнеш нове життя.
Сонні похитав головою.
– Не буде вже нового життя.
Симон подивився на шприц. І тут він зрозумів. Це було передозування.
– Сонні, ти хочеш померти не дізнавшись?
Хлопець відірвав погляд від шприца і подивився на Симона.
– Подивись, Хефасе, до чого мене допровадило знання.
– Оце воно? – запитав Осмунд Бйорнстад, перехиляючись через кермо, щоб прочитати вивіску над входом. – Готель «Бісмарк»?
– Так, – відповіла Карі й розстебнула ремінь безпеки.
– І ти впевнена, що він тут?
– Симон хотів знати, в яких готелях Квадратурен клієнти сплачували готівкою. Я здогадалась, що він має щось знати, тож зателефонувала в шість готелів і послала їм фото Сонні Лофтуса.
– І в «Бісмарку» справдилось?
– Реєстратор підтвердив, що людина з фото проживає в номері 216. Він також сказав, що співробітник поліції вже навідувався й отримав доступ у номер. Готель начебто дійшов певної згоди з тим офіцером і сподівається, що ми дотримаємо слова. Його слова.
– Симона Хефаса?
– Боюся, що так.
– Гаразд. Не варто тягти.
Осмунд Бйорнстад узяв поліційну рацію і натиснув кнопку.
– Викликаю «Дельту».
Почулось потріскування в ефірі.
– «Дельта» слухає. Прийом.
– Даю дозвіл на вступ. Номер 216 на третьому.
– Зрозумів. Ми починаємо. Кінець зв’язку.
Бйорнстад поклав рацію.
– Який у них наказ? – запитала Карі, відчуваючи, як щільно облипає тіло сорочка.
– Пріоритет – дотримання власної безпеки, у разі потреби – стріляти на ураження. Куди ти?
– Подихаю свіжим повітрям.
Карі перетнула вулицю. Перед нею пробігли бойовики поліції в чорному і з автоматами MP5 напереваги: частина з них – у реєстрацію готелю, частина – у двір, до чорного ходу і пожежного виходу. Вона пройшла через ресепшн і вже піднімалася сходами нагору, коли розлігся тріск виламуваних дверей і глухий гуркіт світлошумових гранат. Вона рушила далі вгору сходами, тоді – коридором і почула тріск поліційних рацій:
– Периметр очищено й оточено.
Вона увійшла в кімнату.
Чотири полісмени: один у ванній, троє в спальні. Всі шафи і вікна відчинені. Більше нікого. Жодних особистих речей пожильця. Гість виїхав.
Маркус сидів навпочіпки, вистежуючи жаб у траві, коли побачив, що Син вийшов із жовтого будинку і йде до нього. У другій половині дня сонце стояло так низько над дахом, що коли він зупинився перед Маркусом, здавалось, ніби у Сина сяйво йде просто з голови. Він усміхався, і Маркус був радий, що у нього вже не такий нещасний вигляд, як був зранку.
– Мені приємно було познайомитися з тобою, Маркусе.
– Ти вже йдеш?
– Так, мушу.
– Чому ти завжди мусиш іти? – бовкнув він, перш ніж устиг прикусити язика.
Син теж присів навпочіпки і поклав руку Маркусові на плече.
– Я пам’ятаю твого батька, Маркусе.
– Чесно? – перепитав Маркус, не ймучи віри.
– Так. І я не знаю, що каже чи думає про нього твоя мати або ти, – до мене він завжди був добрий. Одного разу він відігнав величезного лося, що вийшов з лісу і забрів у нашу околицю.
– Відігнав?
– Голіруч.
Тоді Маркус помітив дивне явище. Позаду Сина, у нього за головою, у відчиненому вікні спальні в жовтому будинку затріпотіли тонкі білі фіранки. Попри те, що жодного вітру не було. Син підвівся, скуйовдив Маркусові волосся на голові й рушив вулицею. Насвистуючи і помахуючи портфелем. Щось знову привабило погляд Маркуса, і він знову придивився до будинку. Фіранки палали у вогні. Він звернув увагу – решта вікон жовтого будинку
