Син - Ю. Несбе

– Це добре, – сказав Хьоре.

Він витяг конверт з портфеля, що лежав на стільці поруч з ним, і штовхнув його через стіл Парру.

– Ось роздруківка всіх угод з нерухомістю, що проводилися для відмивання грошей Леві Тоу. Іверсен також готовий дати свідчення проти Фредріка Ансґара, колишнього співробітника відділу боротьби з економічною злочинністю, який дбав про те, щоб ці трансакції не стали предметом розслідування.

Парр узяв конверт. Стиснув його пальцями.

– Там щось іще всередині, – сказав він.

– Флешка. На ній звуковий файл, який Хефас відправив моєму клієнтові з мобільного телефону і який він теж просив передати вам.

– Ви знаєте, що в тому файлі?

Хьоре й Іверсен знову обмінялися поглядами. Іверсен відкашлявся.

– Там записаний чийсь голос. Старший інспектор Хефас сказав, що ви впізнаєте, чий.

– Я прихопив із собою ноутбук у разі, якщо ви захочете одразу прослухати, – додав Хьоре.

Розкритий портфель. Зброя. Оливково-зелена граната.

Головний інспектор Симон Хефас встиг міцно заплющити очі і затулити вуха. Спалах світла жаром обдав обличчя, а бабахнуло так, наче хтось під дих ударив.

Він розплющив очі, кинувся вперед, вихопив пістолет з портфеля й обернувся. Білявий закам’янів, наче побачив Медузу-горгону. Він і досі обнімав однією рукою Сонні за голову, а в іншій руці тримав ніж. І зараз Симон побачив, що Сонні мав рацію: у білявого справді був хрест на лобі. Перехрестя, як в оптичному прицілі. Симон натиснув спусковий гачок і побачив, як куля зробила отвір під білявою кучмою. Щойно білявий упав, Сонні схопив «Узі».

Симон пояснював йому, що вони матимуть не більше двох секунд, доки мине тимчасовий паралч. Вони сиділи в готельному номері «Бісмарка» і репетирували цей момент: як вони хапатимуть зброю і стрілятимуть. Вони, звісно, не могли передбачити послідовність подій у деталях; і аж до миті, коли Твілінґен розстебнув портфель, вирвавши чеку зі світлошумової гранати, Симон був упевнений, що все піде шкереберть. Та коли він побачив, як Сонні натискає на гашетку, роблячи пірует на одній нозі, він зрозумів, що Твілінґен не піде додому щасливим після цього робочого дня. Кулі вилітали з автомата-заїки, що ніколи не може подолати першого складу, – лише та-та-та-та-та-та-та-та-та… Двоє з людей Твілінґена вже лежали, і тільки третій встиг засунути руку у внутрішню кишеню піджака, перш ніж «Узі» прокреслив пунктирну лінію у нього на грудях. Він стояв ще якусь мить, перш ніж його коліна відчули, що він уже мертвий. А Симон на ту мить уже обернувся до Твілінґена. І з подивом побачив порожній стілець. Як міг такий здоровило рухатись так…

Він помітив його в кінці акваріума, уже перед кухонними дверима.

Він прицілився й натиснув на гачок тричі поспіль, швидко. Він побачив, як сіпнувся піджак Твілінґена, а тоді склом акваріума пішла тріщина. На мить здалося, що вода збереже форму паралелепіпеда, утримувана чи то звичкою, чи то якоюсь невидимою силою, але наступної миті гухнула на них зеленкуватою стіною. Симон намагався відстрибнути вбік, однак загаявся. Під ногою в нього хруснув панцир омара, він відчув, що коліно йому підігнулось, і ляпнувся на повен зріст у повінь. Коли він знову підняв голову, Твілінґена вже не було. Тільки кухонні двері теліпались.

– Ти живий? – запитав Сонні, простягаючи Симону руку, щоб допомогти йому звестись на ноги.

– Як ніколи, – простогнав Симон, відштовхуючи руку Сонні. – Але якщо Твілінґен зараз вислизне, нам його більше не дістати.

Симон рвонувся до кухонних дверей, штовхнув їх і увійшов, тримаючи пістолет наготові. Різкий запах кухні громадського харчування. Він швидко пробіг очима матові металеві стільниці та плити, ряди горщиків, черпаків і набори ножів, що звисали з низької стелі, перешкоджаючи огляду. Симон присів, шукаючи тінь чи ознаки руху.

– Підлога, – сказав Сонні.

Симон глянув додолу. Червоні плями на сіро-блакитній плитці. Очі не підвели його, одна з вистрілених куль знайшла свою ціль.

Він почув, як десь грюкнули двері.

– Мерщій!

Кривавий слід повів їх з кухні темним коридором, де Симон зірвав із себе окуляри, далі сходами вниз, в інший коридор, який закінчувався металевими дверима. Саме тими, які за кілька секунд до того грюкнули. Незважаючи на цю обставину, Симон дорогою перевірив усі бічні двері, вздовж по коридору і заглянув усередину. Дев’ять з десяти чоловіків, рятуючись від двох переслідувачів з «Узі», завжди оберуть найкоротший і очевидний вихід, але Твілінґен був десятим. Завжди холодний, завжди раціональний і розважливий. Той, хто один виживе з потонулого корабля. Він міг просто хряснути дверима, щоб збити з пантелику переслідувачів.

– Ми загубимо його, – сказав Сонні.

– Спокій, – сказав Симон і відчинив останні бічні двері. Нікого.

І плями крові однозначно вели до металевих дверей. Твілінґен був за цими дверима.

– Готовий? – запитав Симон.

Сонні кивнув і навів «Узі» просто на двері.

Симон притиснувся спиною до стіни збоку від дверей, опустив ручку і штовхнув металеві двері.

Він бачив, як у Сонні поцілили… промені сонячного світла.

Симон вийшов на вулицю. Він відчував повів вітерця на своєму обличчі.

– Чорт…

Вони вдивлялись у порожню вулицю, що купалась у ранковому сонці. Це була Русельоквейєн, яка перетинала Мункедамсвейєн і тяглась угору, гублячись десь у напрямку Королівського парку. Ні машин, ні людей.

Ані Твілінґена.

Розділ 43

– Кров закінчується тут, – сказав Симон, показуючи на асфальт.

Твілінґен, напевне, зрозумів, що він залишає за собою кривавий слід, і зумів запобігти цьому. Тип, що виживає з потонулого корабля.

Симон вдивлявся в пустельну Русельоквейєн. Погляд його проминув церкву Святого Павла, невеличкий міст, де шлях вигинався і зникав з поля зору. Він подивився ліворуч і праворуч, вздовж Мункедамсвейєн. Нічогісінько.

– Кляте стерво! – спересердя стусонув себе Сонні по стегну автоматом.

– Якби він тікав вулицею, ми встигли б його помітити, – сказав Симон. – Він мав кудись забігти.

– Куди?

– Я не знаю.

– Можливо, у нього тут стояла машина.

– Можливо… Стривай! – Симон показав на асфальт між черевиками Сонні. – Подивись, іще одна кривава пляма. Що, коли…

Сонні похитав головою і відкинув полу піджака. Весь бік чистої сорочки, що дав йому Симон, був червоний.

Симон безгучно вилаявся.

– Той виродок таки роз’ятрив тобі рану?

Сонні знизав плечима.

Погляд Симона знову блукав далі вулицею. Там не було жодного паркінгу. Жодна крамниця не була відчинена. Ворота, що ведуть у задні двори, замкнені. Куди він міг подітися? Подивімось на це в іншій перспективі, подумав Симон. Щоб не залишалось мертвих зон огляду. Ну ж бо… Він перевів погляд. Його зіниці відреагували на щось. Різкий спалах сонячного світла, що відбивається від невеличкого рухомого скельця. Або металевої деталі. Латунь.

– Ходімо, –