Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
— Чому ви не повідомили міліцію про знайдену вами машину?
— А кому я повинен був повідомити?
— Міліцію у Корніку.
— А при чому тут корніцька міліція? На «БМВ» були костінські номери. Ну ось, повернувся з роботи, а батько з ходу поліз на мене з кулаками, що я злодій, машини краду. Мене не слухає, Вацек йому все пояснив, але він і йому не повірив. Я й сам уже злякався, бо на роботі хлопці казали, що під Корніком труп знайшли. Ану як, думаю, він з нашого «БМВ»?
— Чули про вбивство і не повідомили про знайдену машину? — гарячкував Добжинський.
— Ну що ви, пане майор, як можна? Адже ми з Вацеком зараз же вирішили, що не будемо відвозити машину на місце, де її знайшли, а доставимо у міліцію. У Костін.
— А чому не в Корнік? Це ж ближче.
— Так машина зареєстрована в Костіні. А в Корніку могли ще подумати, що ми машину свиснули та й труп — також наших рук справа. Ми вже, знаєте, воліли в Костін проїхатися. Хоч далі, зате надійніше…
— Ну що ти дурня клеїш? Адже ви утікали від міліції. Я сам не вертольоті гнався за вами. Всі шосе були перекриті. Будеш заперечувати?
— Може, так і було, як ви кажете, пане майор. Але ви самі розумієте, ми не могли зупинитися, поки не під’їхали до міліції. Якби нас піймали в автомашині на шосе, ми б вважались викрадачами. А так у Костіні ми самі передали міліції свою знахідку. Все честь по честі: під’їхали до відділення, машину поставили біля входу, черговому зробили заяву, що знайшли машину і віддаємо її у руки властей.
Присутні, за виключенням майора Добжинського, ледь стримувались од сміху, слухаючи розумування сільського філософа.
— А тоді чому намагались утекти від погоні, мчали, мов зайці, по всій окрузі, щоб збити нас із сліду?
— Та ми тут, пане майор, знаємо всі дороги і стежки, — втрутився Вацлав Малковський. — Ще хлопчаками обходили ці ліси уздовж і поперек — гриби збирали, рибу вудили у тутешніх озерах. І зараз, коли під час сівби чи жнив зіпсується машина, необхідно їхати ремонтувати, так ми найкоротшим шляхом, напряму, дороги знаємо, от і виходить швидко, машина не простоює. Захотіли б сховатися від вас — вже будьте спокійні, втекли б від будь-якої міліцейської машини. Вертоліт, воно, звичайно… а все ж до Костіна нас так ніхто й нс затримав!
— А як ви поясните те, що ледь не задавили начальника відділка міліції у Чмоні? Доведеться відповідати за це.
— Ну, значить, їдемо ми, я за кермом, — не соромлячись, почав Пайдек, — бачу якийсь міліціонер рукою махнув, а мені й невтямки, що він хоче нас зупинити. Я думав, він просто хотів, щоб ми його підвезли. І взагалі, пане майор, нас ніхто по дорозі не зупиняв, ні одного міліціонера ми не бачили, крім цього, у Чмоні…
— Перестаньте мені крутити голову. Відповідайте чітко і ясно, чому ви не поїхали прямо до Костіна, а плутали путівцями і сільськими дорогами? Виходить, утікали від нас?
— Ми ні від кого не утікали, — стояв на своєму Пайдек. — Коли б ми знали, що нас доганяє міліція, ми б зупинились і почекали. Хоча, звичайно, з міліцією нам краще було не зустрічатися. Адже ми їхали на чужій машині, без документів, тому зустріч з представниками влади не обіцяла нам нічого хорошого. Знаєте, адже вони так: спочатку посадять, а тільки потім почнуть розбиратися.
— І вертольота ви не бачили?
— Вертоліт бачили, адже він летів прямо над нами. Ми ще подумали, що, напевне, якісь маневри. А якщо ви щось і кричали нам зверху, то ми не чули. Мотор дуже гудів.
— Затримайте їх, — розпорядився Добжинський. — Нехай трохи посидять. — Майору набридли ці плутані пояснення, перемішані з очевидним глузуванням.
— За що, пане майор? — обурився Вацлав Малковський. — За те, що ми самі, за доброю волею, доставили знайдену нами автомашину аж до Костіна? Навіть робочим днем пожертвували.
Пайдек нічого не сказав, тільки усміхнувся, виходячи разом з приятелем з кабінету начальника відділення.
— Ну й фрукти! — засміявся капітан. — І що мені з ними робити?
— Випустити через дві години. А поки занесіть їх свідчення до протоколу. Ними займеться прокуратура.
— Не думаю, що вона стане їм у пригоді.
— Я також сам чудово все розумію, ось і втрачаю витримку! Прикинь масштаби нашої операції — вертоліт, кілька патрульних машин, перекриті дороги. Як мінімум, праця сотень людей — і собаці під хвіст?
— Так, ловили ми щуку, а упіймали пару піскарів.
— Дізнайтесь, капітане, чия це машина.
— Та нам і так відомо, — відповів капітан, — найпримітніша машина у Костіні. Її господар Стась Буковський.
— Що воно за один?
— Той, який має у Костіні авторемонтну майстерню. А машина не така вже нова, як здається. Стась купив її у якогось іноземця, котрий розбив її недалеко звідси, під Смігелем, на шосе Е-83. Та так розбив, що машину залишалось тільки викинути. Буковський купив її за копійки. Ну й зробив з неї лялечку. Воно й зрозуміло, майстерня своя. Щоправда, деякі запчастини довелося виписати за кордоном. А два місяці тому він її продав комусь, хоча не перереєстрував.
— Давайте сюди вашого Буковського, — процідив майор.
Через десять хвилин до кімнати увійшов чоловік середнього зросту, з кучерявим довгим волоссям. На вигляд йому було років із сорок. Одягнений у брудний комбінезон, руки забруднені мастилом.
— Що ж це таке, пане начальник? — обурювався він. — Приходять до мене в майстерню двоє міліціонерів, відривають від роботи і, як злодюжку якогось, ведуть через усе місто під конвоєм. Тепер увесь Костін буде на мене пальцем тикати.
— Не через все місто, тут усього дві вулиці. І нічого удавати з себе святого. Дозвольте вам нагадати, пане Буковський, як ви тут у нас ночували за бешкет, учинений вами на весіллі Добровольщака.
— Так то я пиячив, зовсім інша річ, нічого ганебного в тому немає. А ось так, серед білого дня, через усе місто?!
Міліціонери й насправді перестарались. Замість того, щоб просто викликати власника майстерні у відділення міліції, вирішили особисто доставити його.
— Пане Буковський, що ви можете сказати про вашу машину — голубий «БМВ»?
— Оце тільки бачив його перед відділенням міліції.
— Вас питають не про це.
— Я продав його два місяці тому.
— Чому?
— Для мене ця машина вже надто шикарна. І у фінвідділі дивувались, як це я можу собі
