Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Коли він назвав адресу, водій радісно вигукнув:

— На щастя, в мене такі шини, що витримають!

Автівка виїхала на департаментську дорогу в напрямку Лармона й швейцарського кордону. За шибою розгортався примарний, вилощений місячним сяйвом краєвид. Під снігом ховалися бліді, оманливі гори й полонини — вся Земля немов утратила матеріальність.

Тому Стефан не здивувався б, якби побачив незабаром на схилі гори схожий на бункер, з наглухо зачиненими вікнами й живими примарами всередині, притулок Мотт-Сассі. Приємна несподіванка: осередок виявився довгастою, пофарбованою в рожевий колір, добре освітленою будівлею, що мала балкони під навісами й скидалася на готель зимового спортивного курорту.

— Вас дочекатися, чи як?

— Ні, дякую, — відповів Корсо й розплатився.

Він не попередив, що приїде. Корсо й гадки не мав, що чекає на нього в будинку, який майже двадцять років тому прихистив двох дівчат, що росли тут, як сестри, а насправді — і про це ніхто не здогадувався — вони й були сестрами.

Поліціянт ступив кілька беззвучних кроків до ґанку, — сніжно, тихо, слизько, — а тоді смикнув за мотузку старомодного дзвоника. Наготувався терпляче чекати — на ньому була тільки куртка й він досі тремтів. Температура впала ще більше: так можна й від переохолодження здохнути.

Нарешті йому відчинив двері невисокий молодик у спортивному костюмі, що був схожий водночас на вихователя й колишнього в’язня. Корсо відрекомендувався, показав значок поліціянта й попросив відвести його до керівника притулку. Була 22 : 30, тобто його спокійно могли б і виставити геть. Але хлопець і слова не промовив та слухняно подався назад, наче на рейках від’їхав.

Стефан стояв і чекав у широченній їдальні, яку навряд чи пожвавлювала яскраво прибрана ялинка (з кульками й саморобними гірляндами). Він ступив декілька кроків по начищеній до блиску долівці, роздивляючись довкола: глинястий пісковик, побілені стіни, темно-червоний лінолеум. Легко мити й дезінфікувати. У таких притулках, щойно ви з них виходите, за вами відразу витирають підлогу. Ані слідів, ані спогадів.

Він готувався до відвідин наперед і подумки забарикадувався. Аби лише на поверхню не повилазили його гидкі спогади. Однак, коли він наблизився до ялинки, його серце стиснулося. Витинанки з гофрокартону й сплетені з розмальованого фломастером паперу гірлянди нагадали йому чимало різдвяних свят, коли попри всі подарунки в душі зяяла та сама кривава рана. Йому бракувало своїх батьків і їхньої любові.

Він завжди першим обстоював думку, що підростати в притулку не так уже й погано: трапляються й гірші речі, а відсутність коренів — геть не лихо. Проте відкрита рана так і не загоїлася. І він дорослішав з нею в душі, щоденно намагаючись притлумити біль, шукаючи де-не-де крихти любові, — навіть якщо часом ішлося лише про Маму і все закінчувалося груповухою.

— Комендант Корсо? Бріжітт Карон, директорка закладу.

Перед ним стояла жінка років сорока, теж у тренувальному костюмі. Він не почув, як вона нечутно підійшла до нього в капцях. Її цегляно-червоного відтінку лице в рамі русяво-солом’яного волосся нагадувало блискуче від цукру карамельне яблуко.

Корсо знову відрекомендувався. У кількох словах пояснив, чому завітав. Софі Серейс. Елен Десмора. 1998—2004 роки. Не сказав, для чого йому потрібні відомості про дівчат.

— І ви приїхали о цій порі? — здивувалася вона.

— Розслідування слід провести негайно.

Вона кивнула. Не побоятися приїхати в холодну, засніжену ніч лише заради того, щоб поговорити про двох дівчат, яких уже всі встигли забути. Справжній подвиг.

— Мені дуже шкода, — промовила вона. — Я тут лише п’ять років. Нічим не можу вам зарадити.

— Хіба немає викладачів, що працювали ще тоді? Колишніх учителів, які б могли мені допомогти?

— Ні. Штат час від часу оновлюють, аби вихователі не обирали собі серед учнів пестунчиків.

— Як у банках.

— Прошу?

Вона стояла, руки в боки, в тренувальному костюмі й скидалася на приземкувату штовхальницю ядра зі сходу.

— Забудьте, — проказав він і поклав телефон назад до кишені.

— Стривайте… Може, хтось іще лишився.

— Хто саме?

— Лікарка з Понтарліє, Емманюель Коен. Вона тут віддавна.

— Дасте мені її адресу?

Бріжітт Карон уперше злегка усміхнулася — наче штрикнули ножем у карамельне яблуко.

— Вам пощастило. Вона зараз тут. Один з малюків захворів.

Корсо ледь не зойкнув з радощів. Він був глибоко переконаний, що, коли ризикуєш, — наприклад, мандруєш у невідомому напрямку без жодної надії на результат, — попереду на тебе завжди чекають цікаві несподіванки.

— Зараз її покличу.

96

П’ять хвилин потому в облямівці сходової клітки з’явилася довга, зігнута, майже перехилена на рівні потилиці постать сивоволосої, коротко підстриженої лікарки.

Справжній гірський ескулап. З портфелем, у шапочці й короткому пальті. Мабуть, промандрувала схилами років сорок: лікувала хворих, приймала пологи. Воркотуха французьких гір і масивів.

Вона відразу сподобалася Корсо. Тому що давно, у дитинстві, а може, й пізніше, коли він підсів на героїн, Стефан натрапляв на таких лікарів. Вони не просто пропонували йому таблетки, але й дарували набагато цінніше: теплоту, співчуття, доброзичливість. Підзарядження для малюків або таких дорослих наркоманів, як він.

— Бріжітт сказала, що це дуже важливо. Йдеться про Софі та Елен?

Обличчя Корсо здивовано витягнулося.

— Я читаю газети, — пояснила вона. — І бачила, що нещасні дівчатка загинули.

— Ви їх пам’ятаєте?

— Звичайно. Я доглядала за ними впродовж кількох років.

— На що вони хворіли?

Вона попрямувала до однієї з лав у галереї та поклала на неї портфель. Засунула руки в кишені й вела розмову далі з висоти свого зросту — пряма й зігнута водночас, наче ліхтар:

— Різні були випадки, загалом звичні хвороби. Але довший час доводилося бавитися і в психолога. Дівчатам не надто добре велося.

— А можна точніше?

— Одна носила в серці лють, інша вірила в привидів.

Він легко їх упізнав: Софі ненавиділа всіх, включно із собою; Елен кохалася з мертвими.

Корсо взявся за суть справи:

— Розслідування виявило, що вони були сестрами.

— Секрет полішинеля.

Поліціянт сподівався, що новина її здивує, але прогадав.

— Біологічними, зведеними сестрами, — уточнив він.

— Я вас добре зрозуміла.

— Звідки ви знаєте?

— Ми не мали певності, але вони були такими схожими.

— Зовнішньо?

— Ні, поведінкою, розмовами… Часом навіть рухалися однаково.

— Може, тому й схожі, що родички.

Лікарка зухвало усміхнулася, наче на злість