Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Спочатку зателефонував Емілії (з Таде все гаразд), згодом — Барбі, бо хтось на цій планеті має знати, де він є.
— Що ти там робиш? — гаркнула поліціянтка владно й водночас турботливо, як і належить керівничці.
— Прямую до Відня. На зустріч з батьками Клаудії.
— Ти геть здурів, навіщо?
І навіть не вислухала відповіді — зайшлася сварити. Теж у рамках ролі «керівнички».
— Забудь про цю історію, Корсо. Ми впораємося самі, займися чимось іншим.
— На чому ви зупинилися?
— Ні на чому.
— Після таких слів страшенно хочеться лишити вас напризволяще.
— Невже? — кинула вона зухвало. — Мабуть, щось краще запропонуєш?
— Можливо.
— Що саме?
— Я тобі перетелефоную звідти.
— Ні, стривай.
— Ну?
— Ти вже знаєш про Ламбера?
— Ні. Що трапилося?
— Його застрелили вчора в автівці у Сен-Дені. Два мотоциклісти — три кулі впритул.
Корсо згадав попередження Катрін Бомпар: «Знаєш, що Ахмеда Зарауї випустили на волю?» Наркодилер заповзявся відімстити.
— Уже відомо, хто стріляв?
— Відразу всі подумали про Зарауї, але в того, як виявилося, є алібі.
— Він міг замовити Ламбера.
Барбі більше нічого не сказала. Її мовчанка означала: через тебе ще один загинув. Як і Бомпар, колишня помічниця завжди знала, що тоді насправді трапилося в мікрорайоні Пабло Пікассо і що Корсо брав участь у стрілянині. Однак ніхто не був певним, що Зарауї теж про це знав.
Корсо байдуже натиснув на відбій. У нього в голові просто не лишилося місця для думок про ще одну загрозу. Тепер найважливішою була справа щодо «Сквонка».
Він дістався летовища Женева-Куантрен і дуже швидко помчав до зони вильоту, де знайшов для себе рейс «Easyjet» на Відень о 14-й. Доки чекав, блукав бутиками, часом пив каву в барі. Нарешті сів у літак, умостився біля ілюмінатора й відмежувався від зовнішнього світу. На жаль, і внутрішній світ геть не тішив. Він зачепився за одне припущення: щось сталося в житті Клаудії Мюллер, якщо вона мусила обернутися на знаряддя помсти. І це мало стосуватися самого Собєскі.
Коли близько 16-ї він приземлився у Відні, вже запала ніч. У Лондоні минулого року позолочені вітрини й гранатові автобуси нагадували магазини іграшок. У Відні він потрапив наприкінці грудня просто до країни Діда Січня: яскраві зблиски, червоні трамваї та мідні янголята…
Утім, Відень заробляв на власному образі. Діти співали хором, чоловіки їхали верхи на конях-ліпіцанерах, на балу Opernball жінки в ритмі вальсу шукали собі пару…
Зіщулений на сидінні таксі, замерзлий Корсо розсіяно дивився на палаци, скульптури, фонтани з наядами, що проносилися повз… Безліч будівель у стилі бароко — вигадливих, як діснеївські замки, претензійних, як ланцюги російських сутенерів. Сніг ще не випав, але на нього терпляче чекали.
Корсо знав це місто. Він приїздив сюди з Емілією в ті часи, коли їхній роман ще не задихався від садомазохічних ігор. Вони тоді були закоханими, прогулювалися попід ручку, каталися на фіакрі, перелічували місцеві годинники, аж з ніг падали — хотіли відвідати чи не всі музеї, концертні зали, кав’ярні зі струдлями…
— Ще далеко? — запитав він німецькою (Емілія навчила його азам мови).
— Під’їжджаємо.
Барбі таки лишила йому адресу Мюллер на Гіммельпфортґассе. Колосальна, біла кам’яниця на кілька поверхів з величезною брамою для фіакрів.
Щойно він рушив нагору, як спостеріг деталі внутрішнього існування міста: форму сходинок, дерев’яні полаковані поруччя, позолочені підпори. Для Корсо середина будинків була схожою на спід дівчачої спіднички. Момент істини, коли осягаєш справжню природу речей.
Він безшумно піднявся й задзвонив у солідні лаковані двері бежевого кольору. Чекав щонайменше дві хвилини — так чекають на трампліні перед стрибком униз. Двері відчинилися — і він пошкодував, що взагалі прийшов. Перед ним стояв батько Клаудії — непроникне обличчя, джемпер і велюрові штани.
— Навіщо ви приїхали?
Франц Мюллер говорив бездоганною французькою, але дещо звисока, наче натякав: «Я володію вашою мовою, а ви моєю — ні. Я розшифрував ваші коди, а вам про таке годі й мріяти».
— Хотів дещо запитати про вашу дочку. Слідство триває, і…
— Забирайтеся геть.
Австрієць непогано розумівся на тонкощах французької, аби знати, коли і як можна якнайболючіше хвицнути співрозмовника. Корсо відкланявся. Він не лише не почує відповіді, а ще й ризикує перелічити дупою всі сходинки.
Мимохідь він зауважив, що сувору красу Клаудія успадкувала від батька. Випукле чоло, гострі вилиці, світло-тінь зіниць… У верхній частині лиця чаїлися пристрасті, у нижній — поточні справи. Мюллери, батько й донька, вабили поглядом, наказували голосом.
А тоді за спиною чоловіка вигулькнула постать Марти Мюллер. Вона була геть не такою природно-витонченою, як Клаудія, але кругленьке личко жінки дещо нагадувало досконаліші риси доньки, її розквітлу красу відтінку слонової кості.
На якусь мить йому здалося, що він зможе розраховувати на її допомогу, але жінка вчепилася в руку свого чоловіка, наче потопельник — в уламок корабельної щогли. Даремна подорож.
Перед тим, як зачинити двері перед носом Корсо, Франц Мюллер вирішив поставити всі крапки над «і»:
— Це ви вбили нашу доньку.
98
Корсо, зажурений, похнюплений, рушив туди, де починалася Гіммельпфортґассе. Постать невдахи, безформна тінь, що суне вздовж вітрин. Слід повертатися до Парижа — з купою питань, суперечливих доказів, уривків правди, гірших від будь-якої брехні.
Це ви вбили нашу доньку… Корсо майже хотів, щоб було саме так. Тоді Клаудія виявилася б невинною. Тоді можна було б принаймні щось зрозуміти в цій справі.
— Пане Корсо?
Він не відразу впізнав жінку, яка наближалася до нього в чорній, блискучій, як мішечок для сміття, пуховій куртці: Марта Мюллер власною персоною.
— Пане Корсо, — повторила вона, відсапуючись (на її обличчі виблискувала осіла пара). — Я хотіла б вибачитися перед вами. Франц, мій чоловік… Ну, він обурений.
Корсо вклонився, тримаючи руки в кишенях: поштивість, привітання, вибачення — можна було будь-як потрактувати його жест. Або ж він просто мимоволі нахилився, щоб краще чути: Марта Мюллер досягала йому до плеча.
— Ви дозволите мені з вами переговорити? — запитала вона з легким швейцарським акцентом.
Корсо почав шукати, де вони могли б усістися. За п’ятдесят метрів помітив кав’ярню.
— Ходімо, — звелів.
Мабуть, це й була
