Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Ти хочеш приховати, що тобі сумно?

— Ні. Я просто намагаюсь вирішити, що краще в моєму теперішньому становищі: продовжувати чи послати все під три чорти і йти геть.

— Цього ранку ти переніс тяжкий удар?

— Еге ж… Уперше в житті допитував не я, а мене… Та ще й як!.. У нас це називається «допит з погрозами»… Не знаю, що я зроблю, якщо це повториться…

— А чому ти не боронився?

— В мене надто сильні супротивники… Я міг би не стриматися, і тоді б усе пішло шкереберть…

— Ти гадаєш, що ця дівчина сама…

— Боронь боже!.. Ця дівчина — підставна фігура… Все було задумано занадто добре для дилетантки… Тут відчувається досвідчена рука. Адже нічого не забуто — і узгодження часу, і можливі свідки… Мартін Буе, телефонна розмова в присутності хазяїна кав'ярні… Певна річ, вона не плела перед ним казна-чого, а розмовляла, як цілком твереза… А зі мною вона говорила впівголоса, так що він нічого не чув… Потім бари, по яких я буцімто її тягав… Їхній опис у протоколі можна припасувати до півсотні всіляких гадючників у районі Сен-Жермен-де-Пре… І принаймні в десятку з них на той час повно людей, так що ніхто б нас не помітив… Нарешті, готель… Я справді піднявся з нею на другий поверх і через її трюк залишався хвилин десять у номері…

— В тебе є якісь здогади?

— Уривки здогадів… Багато уривків… На жаль, лише один із них правильний, і треба схопитися саме за нього…

Вулиця Акацій була майже порожня. В деяких вікнах ще світилося. Освітлена була й одна кімната в будинку зубного лікаря. Наблизившись до дверей, Мегре прочитав на мідній дощечці, яку бачив здалеку під час візиту до Манюєля: «Д-р Франсуа Мелан, стоматолог. Прийом з 10-ї до 12-ї години і за домовленням».

— Чому «стоматолог»?

— Це звучить імпозантніше, ніж просто «зубний лікар».

Він перевів погляд на вікна Манюєля і побачив Алін, яка, схилившись над луткою, палила сигарету.

За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив:

— На добраніч, пане комісар…

Придивившись, Мегре впізнав у затінку інспектора Жакмена, який мав чергувати тут аж до ранку.

— На добраніч, друзяко…

Незабаром вони підійшли до станції метро Терн і спустилися донизу. Завдяки щасливій вдачі пані Мегре важкий день закінчувався досить спокійно.

Над бульваром Рішар-Ленуар світив великий круглий місяць, коли тримаючи одне одного під руку, вони підійшли до свого будинку й відчинили двері.

Якийсь нещасний випадок затримав рух на дорозі, і автобус, у якому їхав на роботу комісар, прибув на набережну Орфевр лише в десять хвилин на десяту.

— Ніхто мене не питав?

— Ні… Хіба що інспектор Лурті…

— Нехай зайде після рапорту…

Схопивши зі столу кілька досьє, він широким кроком попрямував До кабінету директора, де вже зібралися усі начальники бригад.

— Даруйте, пане директор…

— То я слухаю вас, Бернаре…

Начальник відділу гральних будинків монотонним голосом продовжував свій рапорт.

— Гаразд… А ви, Мегре?.. Що там з цією ювелірною крамницею?

Мегре вже готувався до принизливої для нього розмови, бачив в уяві скісні, докірливі погляди колег, але виявилося, що він даремно тривожився. Про його вчорашню аудієнцію у префекта ніхто ще нічого не знав.

Звичайна ранкова процедура. Відчиняння вікон. Цвірінькання горобців. Самотня постать бродяги на березі Сени, який ретельно пере свою білизну.

Хвилин за п'ятнадцять до його кабінету чорною тінню нечутно прослизнув Барнакль.

— Є три штуки, — мовив він, подаючи комісарові чорний конверт. — Але я не знаю, котра з них та, що треба…

«Та, що треба» — тобто Ніколь Прієр.

На першій фотографії була зображена якась гладуха з великими наївними очима, нічим не схожа на Ніколь. На другій — молоденьке дівча років п'ятнадцяти. Це наводило на думку, що обізнаність бідолахи Барнакля в питанні молодих дівчат була дуже поверхова.

На третьому знімкові комісар одразу впізнав свою знайому. Ніколь була у світлому платті з білою сумочкою під пахвою.

— В мене є ще один портрет, на весь зріст.

І, немов фокусник-ілюзіоніст, інспектор дістав із бічної кишені свого велетенського піджака ще одну фотографію. Стоячи перед ґратчастою огорожею парку Монсо, дівчина тримала на повідцю невеличкого пуделя, який робив свою справу.

— Це те, що вам було потрібно?

— Чудово, пане Барнакль.

— Зробити ще кілька відбитків?

— Якщо можна… Штуки по три-чотири…

Зараз це вже було не так важливо. Коли б не Оскар, — зять Люка, ці фотографії могли б дуже допомогти. А втім, хтозна, може, вони ще стануть у пригоді, хоча комісарові вже здавалося, що він натрапив на правильний слід.

— Надрукувати їх зараз чи краще вдома?

Мегре навіть забув, що, роблячи потай ці знімки, старий інспектор ризикував своєю кар'єрою.

— У вас були труднощі?

— Невеликі… Адже ви знаєте, що я майже невидимець… Я легко зливаюся з пейзажем… В скверах та парках завжди тиняється кілька типів, подібних до мене, так що ніхто не звертає уваги…

В його голосі не було ні гіркоти, ні іронії.

— Вона нічого не помітила, бо була заклопотана собачкою, який не хотів переходити вулицю… Їй навіть довелося його переносити. В мене є ще знімок, де вона з пуделем лід рукою, але не дуже чіткий… Тому я й не надрукував…

— Дякую, Барнакль… Ви славна людина.