Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Я зараз саме в такому становищі…
— Можливо, та це ще не дає вам права виїжджати на інших. Алін тільки що бачила, як ви вийшли з машини і дзвонили до зубного лікаря… Певна річ, це тому, що вона ходила вчора до нього лікувати зуби і сама сказала вам про це.
— Ні, не тому…
— Тоді чому? Я не розумію. Чи, може, ви хочете сказати, що теж лікуєтесь у нього?
— Давайте почекаємо Алін. Я не хочу повторюватися.
Він підійшов до вікна і, засунувши руки в кишені, глянув туди, де за тюлевими фіранками доктор Мелан приймав свою пацієнтку.
Звідси не. було видно, що відбувалося всередині. Він насилу розрізнив кілька білих плям, одна з яких раптом рушила з місця і стала виразнішою. Це лікар наблизився до вікна, щоб узяти якийсь інструмент.
— Скільки разів я приходив до вас цього тижня? Га, Манюєлю?
— Тричі… Це мені так набридло, що я міг би сказати десять разів… Коли я працював на вулиці Фонден, мені було байдуже… Там будь-хто може зайти і вийти коли йому заманеться… Бо то бар. Сиди собі, пий, а хочеш — давай побалакаємо… Поганий той хазяїн, який цього не вміє. Але це вже не бар, це квартира — моя та Алін. А квартира — то річ священна, чи не так?.. Навіть поліція не має права зайти сюди без ордера..; Я правильно кажу?
Мегре, який майже не слухав його, відповів невиразним жестом.
— Скільки разів, розмовляючи з вами, я стояв перед цим вікном? — запитав він.
Манюєль знизав плечима. Запитання здалося йому ідіотським.
— Я не підраховував… Можу лише сказати, що сиділи ви мало…
І на роботі в своєму кабінеті, і вдома, на бульварі Рішар-Ленуар, Мегре любив подовгу стояти перед вікном і дивитися на вулицю, незалежно від того, що було перед ним — вікна сусіднього будинку, крони дерев, Сена чи перехожі. Можливо, це було ознакою клаустрофобії? Усюди він інстинктивно шукав контакту із зовнішнім світом.
До кімнати зайшла Алін у жовтому купальному халаті. В скуйовдженому волоссі блищали крапельки води.
— Ну, що я тобі казала? Він уже приніс піжаму.
Але, зустрівшись поглядом з Мегре, вона зрозуміла, що жарти зараз були недоречні.
— Послухайте, Алін… Я прийшов сюди не для того щоб вам набридати. Даю вам слово честі, що розслідування, яким я зараз займаюсь, не стосується ні вас, ні Манюєля… Принаймні, на даному етапі…
Вона скоса зиркнула на нього, не дуже ймучи віри.
— Тільки прошу відповідати щиро. Повірте, так буде краще для всіх нас. Чи справді ви лише вперше зайшли вчора до того будинку?
— Ну звичайно… Раніше в мене ніколи не боліли зуби.
— Щойно я вас бачив… Ви сиділи на лутці і палили сигарету…
— Ви були там?
Вона показала на вікно, завішене тюлем.
— Еге ж… У тому самому кріслі, де вчора сиділи ви. Як часто ви сидите біля вікна?
— Як і всі… Я люблю подихати свіжим повітрям.
— А ви не знайомі з мешканцями особняка?
— Хіба їх так багато?.. Я гадала…
— Що ви гадали?
— Що там живуть лише лікар, Карола та секретарка…
— Карола — це прислужниця?
— Прислужниця, кухарка, покоївка, консьєржка — все що хочете… Весь будинок тримається на ній… Я інколи зустрічаюся з нею у сусідніх крамницях… Мене дуже здивувала її вимова, і я якось запитала, звідки вона приїхала… Виявляється, вона іспанка. Вона не дуже балакуча, але все-таки ми вітаємося на вулиці…
— А секретарка:
— Мадемуазель Мотт?
— Карола сказала вам, як її звати?
— Авжеж. Взагалі, вона тут не живе. Вона приходить вранці, ополудні обідає в ресторанчику в кінці вулиці, а о другій знову береться до роботи. Увечері буває по-різному… Іноді вона затримується до сьомої, а то й до восьмої години…
— Ви не знаєте, де вона живе?
— Я ніколи цим не цікавилася. Зблизька вона ще страшніша, ніж на відстані.
— Вона заповнювала на вас картку?
— Немов на закордонний паспорт.
— Вона ставила вам нескромні запитання?
— Вона запитала, хто мені дав адресу лікаря. Я відповіла, що живу навпроти… А взагалі, так, вона поставила мені дуже дивне запитання: «На якому поверсі?»
— І все?
Алін замислилась.
— Здається, все. Більш я нічого такого не пригадую… Хоча… Коли я стояла перед нею, вона раптом дуже пильно оглянула мене своїми гострими очицями і каже:
«Ви більш ні на що не скаржитесь?»
Я відповіла, що ні, і вона не наполягала. Адже кола йдеш до зубного лікаря, то зовсім не обов'язково брати з собою довідку про прищеплення віспи.
Манюєль досить добре знав комісара, щоб зрозуміти, що той навпомацки шукає істину, яка поки що вислизає від нього. Він, як мисливський пес, нюшив на всі боки, метався, біг то ліворуч, то праворуч… Раптом він простяг Алін фотографію Ніколь Прієр.
— Ви ніколи не бачили її
