💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

Читаємо онлайн Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук
Антоновичу, покажіть, будь ласка, фотографії.

Гітіаров з цікавістю потягнувся до знімків. Перебрав, уважно вглядаючись у кожне обличчя.

— Ні, не впізнаю нікого.

— А з торговельними працівниками міста ви знайомі? — запитав Дробаха.

— Аякже, ось у нашому будинку магазин: продавців знаю, директора.

— Ми, Іване Семеновичу, не про них. З керівних, так би мовити кадрів?

— На жаль, ні.

— Шкода, а в літаку, можливо, був один з них.

Гітіаров розвів руками. Раптом наморщив чоло, наче щось пригадуючи.

— Стривайте, стривайте… А ви в Петрова були?

— Якого Петрова?

— Івана Омеляновича. Мого колеги по інституту. Він же всіх у місті знає. Чекайте, і з кимось вітався в літаку. Зараз ми це з’ясуємо.

Гітіаров закрутив телефонний диск.

— Іване? Пам’ятаєш, коли ми повертались з Києва, ти вітався в літаку з якимсь чолов’ягою… При посадці у Жулянах… Пригадуєш? Хто це був? Директор нашої бази? Кажеш, Загорулько… Це точно? І меблі через нього діставав? Дякую.

— Адреса Петрова? — запитав Дробаха.

«Жигулі» різко загальмували біля будинку. Смеркалося. Сидір Семенович зайшов до передпокою, дістав валізу, кинув у неї новий костюм, білизну.

— Знову від’їжджаєте? — поцікавилась Люба. — Може, щось потрібно, то скажіть, я в кіно збираюсь.

— Іди, нічого не треба. Мене довго не буде, у письмовому столі візьмеш гроші. Ігор повернеться з Євпаторії, відправиш до своєї матері на село. Все.

Відіславши дівчину, взяв лопату й пішов до сарая. Розкидав купу різного мотлоху в кутку, копнув кілька разів, витяг металеву скриньку. Визирнув з сарая і, впевнившись, що навколо нікого нема, переніс скриньку до будинку.

У передпокої відкинув залізну кришку, помилувався райдужним блиском діамантів, помацав золоті кружальця монет, замкнув, двічі повернувши ключ, заховав скриньку на дно валізи. Зняв з вішалки нове пальто, прослизнув до машини. Валізу поклав поруч себе на переднє сидіння.

«Тепер шукайте мене», — посміхнувшись, вивів «Жигулі» на вулицю. Нараз згадав про коробочку в шафі. Вилаявся: все ж останні події вплинули на нього. «Ні, цього я нікому не подарую. Ще є час…» Повернувся додому, не світячи, пройшов до спальні. Навпомацки витягнув коробочку з грішми, насунув капелюха на лоб, прислухався. Хтось їде…

Справді, якась машина завертала у провулок: фари освітили будинок навпроти. Хто ж це? Сюди, та іде так пізно, майже ніхто не їздить. Може, Ступак?

Машина зупинилась за кілька десятків метрів. Чорні тіні рушили до хвіртки.

Загорулько кинувся до передпокою, клацнув замком і через веранду спустився на подвір’я. Секунду постояв, виглядаючи з-за дерева. Так і є, хтось пройшов садом — і там відрізано шлях. Уже грюкають у двері. Обережно, тулячись до стіни, заліз по драбині на курник, перекинув обважніле тіло через паркан до сусідньої садиби. Тепер перебігти двір, а далі сад, ще паркан…

Біг, поки хтось не збив його сильним ударом. Покотився в канаву, боляче вдарившись, і ледь не втратив свідомість від жаху.

Коли Загорулька вивели після першого допиту, Хаблак дав волю своїм почуттям:

— Який фрукт! Просто нах-хаба! Отак дурити всіх мало не двадцять років! Але ж, певно, весь час жив у страсі божому.

— Що ж далі? — зітхнув Устимчик.

— Проведемо попереднє слідство й додому, — пояснив Дробаха. — Заходьте, будь ласка, — запросив лейтенанта, що зазирнув у двері.

— Капітана Хаблака просить начальник управління, — повідомив той.

— Гляньте-но, капітане, — високий молодий полковник підсунув Хаблакові дві фотографії, — як це вам подобається?

Знімки були погані, проте Хаблак одразу впізнав Устимчика в ліжку поруч з якоюсь напівоголеною дівчиною.

— Не подобається, — просто відповів Хаблак. — Мені чомусь завжди здавалось, що він дуже легко ставиться до цього. А втім, я ж не знаю, хто це з ним. І чому це фото у вас?

— В тому-то й заковика. Знімок зроблено з плівки, знайденої в машині Загорулька, а ця, — тицьнув пальцем у фото, — львівська коханка злочинця. Та, про яку ми вам казали, Віта.

— Не може бути!

— Я й сам спочатку не повірив. Та факт.

— Ну й падлюка! Невже міг?..

— Виходить, міг. Я вже подзвонив у Київ полковнику Каштанову. Він вилітає першим літаком. Наказав відсторонити лейтенанта Устимчика від роботи й нікуди не випускати до його прибуття.

— Зрозуміло.

— Якщо зрозуміло, виконуйте наказ. У деталях розберемося, коли прибуде Каштанов.

Хаблак вийшов з кабінету і, побачивши в приймальні графин, вихилив повну склянку води. Постояв кілька секунд оговтуючись.

Як глянути в очі людині, якій звик довіряти в усьому і котра зрадила? Думав, він просто легковажний, а виявилось… Підла, дрібна натура.

Хаблак повільно йшов коридором. У кабінеті зупинився біля дверей. Устимчик подивився на нього злякано. Не чуючи свого голосу, чужими, казенними словами Хаблак мовив:

— Лейтенанте Устимчик, за наказом полковника Каштанова ви відстороняєтесь від роботи. Полковник наказав також затримати вас до його прибуття.

Дробаха поворушився в кріслі, влаштовуючись зручніше.

Загорулько сидів, утупивши погляд у підлогу. Збоку столу — Хаблак.

Вже з півгодини триває допит, а єдине, в чому зізнався Загорулько, — гроші та коштовності належать йому. Після війни, твердить, мешкав у Чернівцях, знав, що справжній Загорулько перебував там півроку в будинку колишнього місцевого підприємця. Там і знайшов коштовності.

— Отже, — вів далі Дробаха, — ваша дружина почала догадуватись про темні справи, якими ви займалися. Ви знали, що не подарує вам нічого. Отже, становище у вас було загрозливе й ви вирішили діяти. Знаючи, що дружина двадцятого липня приїздить сімферопольським поїздом до Києва, напередодні виїхали у Львів, ніби у відрядження. Того ж вечора влаштували в ресторані бенкет, ночували в коханки, а ранком, удаючи із себе п’яного, повернулись до готелю. Розмовляли з черговою, навіть лізли до неї цілуватися, домагаючись, щоб вона обов’язково запам’ятала вас, тобто хотіли забезпечити собі

Відгуки про книгу Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: