Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

А що тут незрозумілого? Хіба можна перемогти степ звірів, які живуть у ньому, птахів? А скіфи також частин., степу, отже, і могила, насипана ними, одвічна — без неї і кам’яної баби на щополку не уявити степу, як не уявити його без вічних скіфських димних багать, кінських табунів і рипучих кибиток.

Агал зіскочив з коня й повільно піднявся на вершину кургану. Сонце вже вийшло з-за обрію, висіло над степом, здавалося, нижче від нього. Звідси відкривався такий простір, що Агалові раптом забракло повітря, він відчув, що стоїть у самісінькому центрі землі, що зараз він вищий за всіх, може, рівний з богами. Варто поворухнути руками, і злетить у прохолодне прозоре ранішнє небо. Тіло справді стало легким, немов розчинилося в повітрі, лише тепер Агал зрозумів, для чого його предки насипали у рівному степу такі високі могили. Що може бути краще, ніж вдивлятися з висоти в степову широчінь, перемовлятися з ковилою, типчаком і тонконогом, усіма степовими травами, які дають життя цьому безмежжю?..

Оце відчуття своєї осібності було настільки сильним, що Агал нарешті вперше в житті усвідомив, що таке справжнє безсмертя. Не те, що дають боги, — до того загадкового іншого світу старі відходять буденно, разом із кіньми, худобою, слугами, під тужливі вигуки нащадків та підданих. Але той, хто може усвідомити й душею збагнути степову тишу, почути голос трави й злаків, розчинитися в степу, в його гірких пахощах, той нарешті спізнає справжнє щастя і зрозуміє, що таке вічність.

Бо вічність не в мінливій і короткій людській пам’яті, вічність у землі й повітрі, сонячних променях і дощах, які дають життя, і він, Агал, існуватиме, доки гріє сонце й росте типчак, доки вітер гойдає ковилу на могилі, доки стоїть і вдивляється в минуле й прийдешнє кам’яна баба. Навіть вона, така несхожа на живі мармурові статуї грецьких богів, видалася Агалові чудовою — зрештою, все гарне, що витворюють розумні людські руки.

Внизу заіржав його буланий кінь. Він видався Агалові зовсім маленьким, як усе в безкрайому просторі, крім його самого й могили, але іржання повернуло його до дійсності, і Агал простягнувся на траві, яку вже трохи висушило сонце, — м’яке степове ложе, котре заколисує і дітей, і зморшкуватих пастухів.

Вітерець розгойдав ковилу, вона лоскотала Агалові щоку, хлопець розкинув руки й дивився на степового орла, який нерухомо завмер у небі; слухав дзвін жайворона, вічну пісню, котра розм’якшує серце й западає в душу навіть суворим воїнам; здалося, почув дихання кургану, немов хтось заворушився у високій могилі. Запахло сирою землею, й зробилося щімко: все ж жахно лежати у вічній темряві, і слава богам, які забирають людей після смерті в свої краї.

Як там? Чи пахне полином і чи співають жайворони?

Знову заіржав буланий, і десь далеко в степу відгукнувся кінь. Агал невдоволено підвівся — хотілося самотності, і хто насмілився порушити її?

Вершник у степу був один, либонь, він здалеку побачив Агала на вершині кургану, кінь наближався швидко, і скоро Агал впізнав рудого жеребця Савії. А вона махала йому рукою, щось кричала. Не лишила коня внизу, а так і злетіла на ньому вгору. Розчервонілася від швидкої їзди, жеребець важко дихав, біла піна вкривала мокрі від поту боки, вони обоє — жінка й кінь — були гарячі й збуджені, і Агалові чомусь зробилося соромно за своє душевне умиротворення.

— Я шукала тебе, — нахилилася до нього з коня Савія, — і якийсь пастух вказав дорогу…

Агал згадав хлопця з довгим батогом і вовчу шкуру.

— Так, Вовран, — ствердив.

Савія погладила жеребця по шиї, заспокоюючи його.

— Ти втік так рано… — поскаржилася. — Хіба зі мною тобі погано?

Агал промовчав. Та й що міг відповісти? Все одно вії і завжди з нею: і тоді, коли самотній скаче пустельним степом, і коли стоїть на кургані й бачить, здається, тільки богів та орла в безкінечній блакиті. Її темні очі завжди сяють йому, і добре, що Савія знайшла його.

Взяв Савієвого жеребця за повід. Кінь відчув тверду руку й одразу присмирнів — Агал звів його з могили її свистом підкликав буланого. Той скосив червоне розгніване око на рудого, але на всяк випадок тільки показав зубі й форкнув. Агал скочив на нього, кінь закрутився на місці та хлопець приборкав його.

Сонце вже піднялося, й курган тепер не здавався таким величним, як кілька хвилин тому, — звичайна висока могила, й жайворон, яких тисячі, на те він і жайворон, щоб метляти в небі й дзвеніти там, а степ запах не полином, а різким кінським потом…

Агал пустив коня. Все ж запах поту та повсякденні клопоти не затьмарять йому степової краси.

Їхав поруч з Савією не поспішаючи, — коні йшли кроком; жеребці вже примирилися один з одним, вони тільки спочатку виказували характер. Савія розповідала, що їй стало зимно, коли Агал вранці втік до кургану, тепер вона просто не може без нього, либонь, це недостойно справжньої жінки, котра не має права нічим зв’язувати чоловіка, та все ж ніяк не переможе себе: їй тоскно самій і самотність лякає її.

Яка ж самотність, заперечив Агал, вона завжди серед людей, у неї подруги, рабині, все в неї є, навіть найкоштовніші грецькі прикраси, можливо, колись він сам викарбує їй золоту пектораль чи сережки — недарма ж вчився в греків і має високе звання майстра.

Савія не згодилася: коли не вистачає чоловічого тепла, ласкавого погляду, жінка може бути самотньою навіть у гурті людей. Саме тому й скочила на коня та подалася в степ — чи не гнівається за це на неї Агал?

Той тільки посміхнувся: хіба можна сердитися на кохану жінку?

Вони їхали вздовж глибокої степової балки, порослої густим чагарником, — раптом буланий затривожився, притиснувшись до рудого. Агал натягнув повід, приборкуючи коня, але той рвонув уперед, либонь, це врятувало Агалові життя, бо з-за кущів вилетіла стріла і, ледь не зачепивши Йому плече, впала на траву.

Першої миті