Смерть манекенниці - Петре Селкудяну

— Лікар Петрашку — друг вашої сім'ї?

— Він приходить до нас частенько. Лікує батька.

— А де ваш брат?

Хлопець здригнувся.

— Ви його знаєте?

— Бачив уранці, коли ви ховалися в цій кімнаті.

— Батько сказав, що мені ліпше не втручатися в цю брудну справу, і не дозволив виходити. Брат живе в суміжній кімнаті. Зараз пішов на прогулянку з собакою. Він мені брат лише по матері. Батько одружився з мамою, коли Вінченціу було два роки.

— Давно він хворий?

— Коли йому було три роки, він упав з балкона.

— Йоана коли-небудь бачила Вінченціу?

— Мушу вам зізнатися, я, поки міг, приховував його. Мама зробила в спальні переділку, і Вінченціу може вийти тільки через їхню кімнату. Йоана злякалася, коли вперше побачила його. А потім звикла. Думаю, вона його жаліла. Кілька разів навіть просила взяти на прогулянку з нами. Та ми, власне, й машину купили, щоб мати змогу вивозити його на свіже повітря.

— Здається, його хвороба невиліковна?

— Лікар Петрашку сказав, що йому може допомогти тільки чудо. Хіба сильний емоційний шок викличе функціональну зміну залоз внутрішньої секреції. Ви знаєте, Вінченціу страшний лише на вигляд, але він не ідіот. Ми з мамою навчили його читати і писати. Він читає досить багато, поки не почнеться криза.

— А в чому виявляються кризи?

Василе протер очі і відповів:

— Плаче. Кілька днів поспіль, з ранку до вечора. Беззвучно. На кілька тижнів упадає в цілковиту прострацію. Останнім часом виходить із цього стану все важче й важче.

— Скажіть, будь ласка, у вас немає хатньої робітниці?

Василе почервонів, опустив очі.

— Жодна з них у нас довго не затримується. Зараз приходить літня жінка, тричі на тиждень.

— А чому вони йдуть від вас? — спитав Дід, перекладаючи з місця на місце сірникову коробочку, щоб не бентежити Василе поглядом.

— Кому ж приємно лишатися в квартирі з Вінченціу? Не треба забувати, що фізично він розвинений нормально.

— Йоана не боялася його?

— Ні. До речі, після того як вона перестала в нас бувати, кризи у Вінченціу почастішали. Але не дуже замислюйтесь над цим. Я не допускаю думки…

Дід підвівся.

— Скажіть, пане Скурту, протягом останніх трьох місяців ви були на морі?

Хлопець також устав.

— Ні.

— А хтось із вашої сім'ї?

Василе подумав.

— Батько й мама були з лікарем Петрашку.

— Вони їздили тією машиною, яку було викрадено?

— Ні, машиною лікаря Петрашку.

— А чому не своєю?

Хлопець стенув плечима.

— Ось моя адреса, пане Скурту. Я хотів би, щоб сьогодні о шостій вечора ви зайшли до мене. Гадаю, у нас інтереси спільні. Хочу відразу сказати вам: я дуже сумніваюся, ніби то був нещасний випадок. Але це тільки між нами.

Дід вийшов на вулицю. Побачив на розі Вінченціу. Ранком у помешканні він не звернув уваги на зріст хлопця. Вінченціу був вищий від брата і кремезніший. Але його велика голова ледь трималася на тонкій шиї. Вінченціу всміхнувся до якоїсь дівчини, і Діда від тої усмішки пройняв дрож. Злякана дівчина пробігла мимо, не озираючись. Собака, що його вів на поводку хлопець, виявився не пуделем, а бульдогом.

Дід забрав Ельзасця від будки міліціонера, якому залишав його, й пішов до телефону-автомата, щоб доповісти Алексіу про свій візит до Скурту.

З лікаркою Камелією Скурту Дід розмовляв у її неврологічному кабінеті другої дитячої лікарні. В першу мить його вразила краса цієї жінки, їй було за сорок, і він сподівався побачити стомлену, виснажену не так роботою, як власним горем людину. Таке нещастя з Вінченціу, хвороба Леонте… «Цікаво, цікаво», — подумав Дід і сів на стілець, призначений для пацієнтів, іншого тут не було.

Великі чорні очі Камелії сяяли на чистому, як і в обох її синів, обличчі, тонкі, але чітко окреслені губи вигравали від сусідства чудових білих зубів — усе це справило на Діда надзвичайно приємне враження. Особливо ж приваблювала усмішка, а Камелія всміхалася часто і ставала тоді схожою на безтурботну пустотливу школярку, впевнену в собі. Дід бачив її фотографію, коли розмовляв із Леонте, але то була бліда копія цієї повної сили й здоров'я жінки.

— Чоловік казав мені про ваш візит, — повела мову Камелія, давши перед тим розпорядження медсестрі, щоб її не турбували.

— Так, добродійко, і це правда. І ви, либонь, здогадуєтесь, чому я вами зацікавився.

Камелія вийняла з кишені стетоскоп, мабуть, він їй заважав, і поклала на столі поруч із молоточком, яким перевіряла рефлекси пацієнтів.

— Насамперед я хочу вам сказати, що мій син зовсім не причетний до розслідуваного вами інциденту. Мій чоловік, напевне, казав вам, ніби Василе не був знайомий з Йоаною. Це зрозуміло, адже Леонте ніколи не відзначався сміливістю, головне для нього — уникнути зайвого хвилювання. Насправді ж Василе не тільки був із нею добре знайомий, а й кохав її, ба навіть хотів одружитися. Я не дозволила. Гадаю, кожна мати на моєму місці вчинила б так само. Мій обов'язок — поставити його на ноги, дати можливість досягти чогось у житті, а вже потім нехай вирішує сам.

— Скажіть, будь ласка, добродійко, — перепинив Дід, — ви були вдома тої ночі, коли зникла машина?

Камелія суворо глянула на нього, відтак засміялася, зблиснувши ідеально красивими зубами.

— Хіба я схожа на жінку, що розгулює ночами, тоді як її нещасне сімейство сидить удома?

Дід наморщив лоба.

— Перепрошую, ви хибно мене зрозуміли. Я не маю звички підміняти правду вигадками. Але ж бувають випадки, і це