Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
Вахнічев знизав плечима.
— Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…
— Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шукаємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…
— Вибачте, — приклав Вахнічев руку до серця, — я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…
— Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?
— Що зустрів знайомого… Ні, — поправився Вахнічев, — він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.
— Але ж буває: ми кажемо, познайомився з людиною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.
Вахнічев відповів не дуже впевнено:
— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…
— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.
— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.
— З ким же познайомився Галата?
— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.
— Шкода.
— Сам бачу, та що зробиш.
— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?
— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.
— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?
— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімнатах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.
— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?
— Здається, ні.
— А він сам?
— З нашої кімнати — ні.
— Звідки ще міг?
— Хіба один телефон в об’єднанні?
— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з товарознавців?
Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.
— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.
— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.
— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по телефону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…
— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг виїхати на базу?
— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.
— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?
— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.
— А ви самі не їздите по товари?
Вахнічев злегка зашарівся.
— Якщо б виникла така потреба, чому б не поїхати?
— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.
— Галата ж був вільний.
— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.
— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?
У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.
— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.
Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко помітив її і зрозумів по-своєму.
— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.
— Без вашої допомоги навряд чи…
— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…
— Віра Гулько?
— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.
— Хотів би порозмовляти з нею.
— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що захворіла дитина й має бюлетень по догляду.
Шульга кивнув головою.
— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.
Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.
— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, звичайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.
— Ви щось хотіли сказати?
— Та нічого.
— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.
— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого приховати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.
У Шульги тенькнуло серце.
— А вона розлучена чи вдова? — запитав.
— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!
— Хто він?
— Одні кажуть — з бази якоїсь, другі — чи то директор магазину, чи то з побутового обслуговування.
— Адреса? — попросив Шульга. — Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.
…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях — усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, заможність мешканців квартири.
За дверима почулися легкі кроки, й
