Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко
— Честь.
— Знаєш кнайпу «Два когути» у Садгорі?
— Аякже.
— За якусь годину будеш там сидіти і пити пиво і що би ми не робили, не устрявай, потім ми покажемо, кому сісти на хвіст.
— Гаразд.
… Два лайдаки у зелених капелюшках і хромових чоботях ввалилися у корчму «Два когути», як п’яні вуйки до кумової стодоли. Замість «Добридень» вони вигукнули «Курва-мама!» і «Футуз-мете!» Корчмар Дьордій Клейман, який уже щось видів на своєму віку, тяжко зітхнув: батяри! А коли побачив, що вони немісцеві, зайшливі, прибульці, то зітхнув ще раз.
— Мой, ти, — звернувся один з капелюшників до Дьордія, — горівка в тебе моцна?
— Моцна, пане, як шпірт, — лагідно відповів корчмар.
— Дай пів ока, — звелів один з батярів, сідаючи за дубовий стіл без скатертини. — А що маєш заїсти?
— А що панство би хотіло? — корчмар демонстрував дива пацифізму.
— Кармонадлі з кодкодриля маєш?
— Перепрошую, не дочув, — знітився Дьордій.
— Та ти, курва-дошка, глухий, як зозуля, — кинув батяр, — дай нам кармонадлів з кодкодриля, але борзо!
— Перепрошую, панство, але цієї страви нема, — вибачливо розвів руками корчмар.
— Видиш, — повчально сказав другий батяр, — а ти питаєш, що би ми хотіли. Принеси селедця із зеленою цибулею і не витріщайся так!
Прибулі батяри не стільки пили, скільки робили колот: швендяли корчмою, перекидали лави, чіплялися до інших небагатьох відвідувачів, які, уздрівши таке, швидко доїдали-допивали замовлене і покидали гостинних «Двох когутів». Корчмар Дьордій впав у глибоку задуму. А батяри не вгавали. Але коли вони побачили, що рудий хлопчина з бігаючими очима, що пив зельтерську воду з малиновим сиропом, добре їх обдивившись, вибіг з корчми, трохи заспокоїлися. Зате ще більше стривожився корчмар.
Батяри замовили гарячої курячої зупи з тістом і почали неквапно її хлебтати. Скрипнули вхідні двері, корчмар зблід, але це ввійшов лише ганчірник і сумирно попросив:
— Дайте гальбу пива.
Корчмар дав. Не встиг він ретельно витерти шинквас, як увійшло четверо міцних вусатих хлопців, теж у зелених капелюшках з павунами і хромових чоботях, зібраних у «гармонію». Корчмар крадькома перехрестився. Це були місцеві батяри.
Якщо замовлять пива, подумав корчмар, то будуть битися на кулаках, а якщо горілки, то — будуть різатися. Місцеві батяри замовили і пива, і горілки.
Вони сіли за сусідній з прибулими стіл і випили по порції. Потім один з них запалив контрабандну цигарку «Казбек», підійшов до столика прибульців, випустив дим їм у обличчя і сказав:
— Дайте закурити, лайдаки!
— Що? — запитав один з прибулих.
— Що, глухий? — місцевий випустив тому ще одну цівку диму в очі. — Кажу, дай цигарку!
— На! — сказав прибулий, взяв миску зупи і вилив її на голову місцевому. Той заревів і витягнув з кишені кастет, але, діставши таким же кастетом у перенісся, закривавлений гепнувся долілиць на підлогу. Його товариші кинулися до прибульців. Почалася жорстока бійка. Прибульці, ставши спинами один до одного, успішно відбивалися. Місцеві повитягали з-за халяв ножі. Прибульці теж. Облитий зупою місцевий пробував вставати, але удар шпіцаком чобота прибульця в зуби залишив його спочивати на підлозі. Отже, троє на двох, з ножами. Місцеві намагалися оточити прибульців, але один з них зачепив місцевого по животі ножем, хлюпнула кров. Місцеві на якусь мить завагалися, цього було досить, аби прибулі шворкнули ножем ще одного місцевого по руці, а іншому дали втекти у супроводі удару кастетом в потилицю.
Ганчірник, який, попиваючи пиво, спостерігав бійку, зустрівся поглядом із одним з прибулих, той ствердно опустив повіки, ганчірник поволі вийшов з корчми.
Прибульці повідбирали у побитих-порізаних місцевих ножі й кастети і оглянули рани — в одного з розрізаного черева вивалювалися кишки, а в іншого рука мертво теліпалася.
— Корчмарю, — звелів один з прибулих, — дай їм чисті платинки, хай зупинять кров. А де тут є телефон?
— У примарії, пане.
— Біжи, виклич до них возика рятункового.
— Панове, — виходячи з-за шинквасу, зашепотів корчмар, — це, звичайно, не моя справа, але я би радив вам якнайшвидше звідси забиратися, бо зараз сюди прийде ціла бранджа цих гайдуків, до того ж з ґверами.
— Добре, — сказав прибулець, — пришли нам швидкого візника.
— Та візники, ади, під корчмою чекають, панове, їдьте борзо, заради Бога!
Прибулі неквапом пішли до виходу. Дорогою вони дали по шпіцови в живіт облитому зупою, що зробив ще одну спробу підвестися, і вийшли.
Через кілька годин детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль, уже переодягнуті з батярського у свої модні костюми, шпацірували по п’яца Унірій, або, як вони звично називали цю площу, — Рінґпляц.
Під’їхав ганчірник на своїй фірі. Детективи підійшли. Не злізаючи із сідала, ганчірник швидко випалив:
— Від корчми дорогою на північ остання садиба перед кукурудзяним полем. Хата шальована дошками, мальована зеленим, під дранкою, поряд два великі горіхи. Все.
— Честь, колеґо!
— Честь! — Ганчірник цвьохнув батогом і заторохтів фірою по вулиці Прінчіпеле Кароль.
— Є! — відрапортували інспектори Штефанчук і Гартль своєму шефови панови Попеску.
— Йдіть трохи відпочиньте, але без пиятики, на світанку поїдемо по банду, — сказав шеф.
Детективи завагалися.
— Що ще? — спитав шеф.
— Маємо клопотання, — почав Гельмут.
— Аби було відзначено аґента Фоку, — закінчив Кароль.
— Обов’язково, панове, — розчулився шеф, — обов’язково.
Фока був особистим аґентом Попеску, яким шеф кримінального бюра небезпідставно пишався.
О четвертій годині ранку від квестури поліції від’їхало чотири авта: у першому «опель-адміралі» сиділи шеф кримінального бюра Попеску, інспектори Штефанчук і Гартль та командир чоти жандарів суб-лейтенант Єпур, у трьох «паккардах» їхали озброєні гранатами і ще австрійськими карабінами системи Верндля жандарі. Обережно під’їхали до крайньої шальованої хати під дранкою.
— Тут, — сказав Кароль.
— Пане суб-лейтенанте, — звернувся шеф бюра до командира жандарів, — хай ваші люди