Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

Ти можеш, це навіть бажано, мати родину, дітей, онуків. Але ти зобов’язаний не рідше ніж раз на десять років міняти місце проживання, а якщо є загроза політичних, соціяльних чи мілітарних потрясінь — то й частіше, попередивши, звичайно, Ієрархів Храму. Ти зобов’язаний з передчуттям Великого Переходу негайно повідомити Ієрархів не пізніше як за тиждень, іншими словами, ти не можеш померти, не зібравши попередньо не менше, разом із тобою, сімох братів по Храму для здійснення ритуалу Великої передачі.

— Я розумію, — сумно промовив Пантелеймон.

— Тоді, — урочисто підніс руку пастух, — владою, даною мені Ієрархами Храму, оголошую тебе хоронителем Першої Реліквії Храму. Честь минуща, братове, а матерія вічна!

— Честь минуща, матерія вічна! — повторили хором присутні головне гасло свого Храму.

— А тепер, — нагадав старий провізор, — треба оформити те, що у нинішні часи називається розпискою.

— Так, так, — погодилися присутні.

Князь витягнув з чорної скриньки сувій дуже якісного пергаменту, просунутий у три срібні кільця, розгорнув його і розстелив на столі, притиснувши верхній край скринькою, а нижній притримував пальцями. Провізор приніс каламар і ручку зі сталевим пером.

— Це хемічне чорнило, — сказав він, — не блякне.

— Сідай, брате Пантелеймоне, — запросив пастух, — пиши. До речі, яку мову ти би хотів вжити?

— Санскрит, — вибачливо посміхнувся Пантелеймон.

Фраґмент спаленого окультного роману «29 срібних» чернівецького письменника Корнелія фон Апостолюка (Корнія Постолюка), який вкоротив собі життя 1 травня 1913 року у стані гострого нападу параної, спричиненої цькуванням літературної критики. 2

Детективи Штефанчук і Гартль везли потягом у Чернівці з Букарешта впійманого тамтешньою поліцією злого розбійника Думітру Кантеміра. Вони мали окреме купе, яке замикали зсередини, до того ж прикували свого в’язня за одну руку до поручня. Виходило так, що тепер уже цей гицель не втече. Трохи проїхавши і переконавшись, що злочинець на замку, Кароль і Гельмут почали тяжко нудьгувати. Пити, зважаючи на підступність, матеріялізовану у прикутому до нікельованої рури їхньому клієнтові, не наважувалися, розмовляти теж не могли відверто — ворог не спить, залишилося одне — сидіти і мовчати. Сиділи і мовчали, аж поки хитрий Кантемір, завваживши їхні муки, не запропонував перекинутись у карти: суто для розваги, панове, суто символічно. Гаразд. Влазливому Кантеміру звільнили руку, але скували ноги вище кісточок. Кантемір не образився і почав фахово тасувати колоду. Грати у «фербеля» на інтерес не було жодного сенсу, тож почали з мінімальної ставки — один лей. Коли вже під’їжджали до Сучави, хвацькі детективи залишилися лише у трусах і наплічних кобурах з пістолетами — решту одягу разом з усіма грішми в них виграв ворожина Кантемір. Тепер він, весело тасуючи карти, ласо поглядав на Каролів коштовний кольт і Гельмутів важкий парабелум. Гельмут завагався, але Кароль, зібравши рештки розм’якшеної азартом волі, рішуче гримнув по столику:

— Доста!

Гельмут теж опам’ятався.

— Так, Кантеміре, а тепер розповідай, як ти нас дурив.

Кантемір гірко образився:

— Невже панове офіцери вважають мене за шулєр-махера?!

— А ти хто?

— Я чесний картяр, до того ж мені, як ви самі бачите, щастить.

— Щастить?! — Кароль підозріло подивився на Кантеміра, — а ти не проти, щасливчику, якщо ми тебе обшукаємо?

— Ви не шануєте мій гонор, — надувся Кантемір, — але якщо не вмієте грати і шукаєте якусь причину, то, прошу дуже, обшукуйте, але якщо нічого не знайдете, то я буду вимагати сатисфакції.

— Це як?

— Будемо грати далі, якщо не забажаєте на свою зброю, що зрозуміло, то я згоден у борг.

— Добре, а поки що подивимося, що у тебе за вилогами піджака і краваткою.

Детективи ретельно обшукали Кантеміра, але нічого, що свідчило б про його шулєрмахерство, не знайшли.

Задоволений Кантемір попросив своїх конвоїрів, аби замовили у стюарда мелянж — каву з вершками. За кілька хвилин, хижо поглипуючи на детективів, небезпечний злочинець посьорбував запашний напій з голубої порцелянової філіжанки. Раптом потяг різко загальмував і трохи кави вихлюпнулося на Кантемірову манжету з білого целулоїду. «Кручя мете», — обурено випалив Кантемір і, витягнувши запонку зі «смарагдом» з пляшкового зеленого скла, взявся знімати манжету, але несподівано перервав це заняття і почав всовувати запонку назад.

— Ага! — майже одноголосно вигукнули детективи, — ану, покажи нам свої манжети, чесний, до того ж фортунний картярю!

Кантемір скривився, знітився і аж трохи пожовтів. Детективи розстібнули Кантемірові манжети і зі зворотного боку виявили приліплені американською жувальною ґумкою два тузи і дві десятки.

— Що скажеш, ідеале усіх земних чеснот?

— Що вам сказати, панове, — Кантемір напрочуд легко пережив свій конфуз, — щось зимно стало, я би порадив вам одягнутися, а тут хтось гроші загубив, не ваші часом?

Приїхавши в Чернівці, детективи Штефанчук і Гартль першим чином ретельно одягнулися в купе перед дзеркалами — позав’язували дорогі шовкові краватки, позастібали на один ґудзик двобортні сірі піджаки, позбивали набакир капелюхи «борсаліно», викликали носія для своїх валіз, а вже потім взялися до Кантеміра. Йому одягнули кайданки на руки, вийняли пасок зі штанів, аби Кантемір їх підтримував руками і нарешті розшнурували своєму підопічному черевики.

— Тепер пішли!

Вони вели в’язня, тримаючи за руки вище ліктя, до поліційного авта, що мало чекати на них на вулиці Хотінулуй, тобто Хотинській.

Назустріч їм пероном йшло горе. Тобто за інших обставин це зовсім не горе, а велика радість, а тепер… враховуючи недавній досвід… Отже, навпроти йшла гарно вбрана Марія Видатга, а за нею носій ніс дорожні валізи. Обидва парубки-детективи блискавично збагнули дві речі: ця Марія, яка, що вже приховувати, обом їм не байдужа, кудись виїжджає і ця сама Марія минулого разу мимоволі стала причиною втечі Кантеміра. Тепер ситуація запросто могла повторитися. Що робити? Що-що, треба і Кантеміра не випустити зі своїх поліційних кігтів, і з’ясувати, куди, а головне, чи надовго, чи, не дай Боже,