Джерело - Ден Браун

Один із гвардійців швидко вийшов наперед.

— Принце Хуліане, єпископе Вальдеспіно, ми чекали на вас. Прошу сюди.

Гвардієць повів Хуліана й Вальдеспіно до масивної брами, на якій було вирізано лиховісного франкістського двоголового орла, спорідненого з іконографією фашистів.

— Його величність у кінці тунелю, — мовив агент і показав на браму, яка вже стояла прочинена.

Хуліан з єпископом непевно перезирнулись і пройшли крізь браму, обабіч якої стояли дві загрозливі металеві статуї — ангели смерті з мечами, подібними до хрестів.

«Знову франкістська релігійно-мілітарна символіка», — подумав Хуліан. Вони з єпископом розпочали довгий шлях углиб гори.

Тунель перед ними був оформлений з такою самою елегантністю, що й бальна зала мадридського королівського палацу. Розкішний коридор із полірованою мармуровою підлогою та кесонною стелею освітлював ніби нескінченний ряд світильників у формі смолоскипів.

Однак сьогодні джерело світла в коридорі справляло ще драматичніше враження. Десятки й десятки вогненних чаш, розставлених на підлозі подібно до вогнів злітної смуги, освітлювали шлях помаранчевим сяйвом. Зазвичай такі світильники запалювали лише під час великих урочистостей, але нічний приїзд короля видавався подією настільки поважною, що їх усі запалили.

Відблиски танцювали на полірованій підлозі, й масивний коридор тепер набув майже надприродного вигляду. Хуліан відчував примарну присутність тих нещасних душ, які вручну вирубали цей тунель, в голоді й печерному холоді махали тут кайлами та лопатами, помирали заради слави Франко, чия могила ховалася в глибині гори.

«Дивись уважно, сину, — казав йому батько. — Настане день — і ти це все знесеш!»

Хуліан розумів, що як королю йому навряд чи вистачить духу зруйнувати цю величну споруду, а проте він не міг не визнати свого здивування тим, що іспанський народ досі терпить її, особливо з огляду на бажання облишити минуле й рухатись у новий світ. І знов-таки, було багато прихильників старих звичаїв, так що кожного року на роковини Франко сюди з’їжджалися сотні літніх франкістів віддати йому шану.

— Доне Хуліане, — тихо промовив єпископ, коли вони дещо відстали від охоронців у тунелі, — чи вам відомо, навіщо ваш батько покликав нас сюди?

Хуліан похитав головою.

— Я сподівався, що це знаєте ви.

Вальдеспіно незвично важко зітхнув.

— Уявлення не маю.

«Коли вже єпископ не знає, навіщо мій батько це робить, — подумав Хуліан, — то цього не знає ніхто».

— Я тільки сподіваюся, що з ним усе гаразд… — з несподіваною ніжністю промовив єпископ. — Деякі з його рішень цими днями…

— На зразок покликати нас на зустріч усередині гори тоді, коли йому слід було лежати в ліжку?

Вальдеспіно тихо всміхнувся.

— Так, приміром, оце.

Хуліан гадав, чому ж гвардійці не спробували щось вдіяти: не відмовилися везти близького до смерті монарха з лікарні в оце місце недоброї слави. А з другого боку, гвардійців учать виконувати накази без питань, особливо від головнокомандувача.

— Я багато років не молився тут, — промовив Вальдеспіно, дивлячись углиб освітленого вогниками коридору.

Тунель, яким вони йшли, розумів Хуліан, був не просто входом у гору — це водночас і нава офіційно освяченої католицької церкви. Угорі принц уже помічав ряди лав.

«La basílica secreta», — називав її Хуліан у дитинстві.

Вирубана в граніті, позолочена святиня в кінці тунелю була дивовижною підземною базилікою з масивним куполом. За чутками, її площа перевищувала площу собору Святого Петра в Римі. Підземний мавзолей міг пишатися шістьма окремими каплицями навколо високого вівтаря, розташованого точно під хрестом, який стоїть на горі.

Коли принц і єпископ наблизилися до вівтаря, Хуліан почав роззиратись у велетенському просторі, виглядаючи батька. Однак здавалося, що в базиліці немає ні душі.

— Де він? — збентежено спитав єпископ.

Тепер Хуліан поділяв тривогу єпископа: йому було страшно, що гвардійці покинули короля самого в цьому похмурому місці. Принц швидко рухався вперед і поглядав то на один бік трансепту, то на другий. Жодних ознак людей. Принц кинувся вглиб, оббіг вівтар і завернув в апсиду.

І вже там, у найдальшому кутку цієї рукотворної печери, Хуліан нарешті помітив батька й зупинився.

Король Іспанії був сам-один. Він майже лежав у своєму кріслі-візку, обкутаний теплими ковдрами.

Розділ 87

У головній святині покинутої каплиці Ленґдон з Амброю йшли на голос Вінстона, обминувши двоповерховий суперкомп’ютер. З-за товстого скла вони чули гудіння колосальної машини. У Ленґдона це викликало моторошну асоціацію з кліткою, в якій сидить лютий звір.

Звук, за словами Вінстона, йшов не від електроніки, а від численних центрифугальних вентиляторів, тепловідводів і насосів системи охолодження, які берегли комп’ютер від перегрівання.

— Тут дуже шумно, — зауважив Вінстон. — І холодно. На щастя, лабораторія Едмонда на другому поверсі.

Новітні гвинтові сходи, приєднані до зовнішньої стіни скляного бокса, повели їх нагору. За вказівкою Вінстона Ленґдон з Амброю піднялися ними та опинилися на металевій платформі перед обертовими скляними дверима.

Ленґдон усміхнувся: футуристичний вхід до лабораторії Едмонда був оформлений у стилі дачного будиночка: тут і килимок для ніг, і штучна рослина в горщику, і лавочка, під якою стоять капці… Ленґдон із сумом зрозумів, що то були капці Едмонда.

Над дверима в рамці було написано такі слова:

Успіх — це вміння рухатися від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму.

ВІНСТОН ЧЕРЧИЛЛЬ

— І тут Черчилль. — Ленґдон показав Амбрі на рамку.

— Улюблена цитата Едмонда, — пояснив Вінстон. — Він казав, що в ній чітко видно найбільшу перевагу комп’ютерів.

— Комп’ютерів? — здивувалася Амбра.

— Так, комп’ютери є нескінченно наполегливими. Я можу зазнати поразки мільярди разів і не відчути розчарування. Я беруся до мільярдної спроби розв’язати задачу з такою самою енергією, як і до першої. Люди так не можуть.

— Це правда, — відзначив Ленґдон. — Я зазвичай після мільйонного разу здаюся.

Амбра всміхнулась і пішла до дверей.

— Усередині скляна підлога, — попередив Вінстон, коли обертові двері почали автоматично відчинятися. — Тож прошу роззутися.

За лічені секунди Амбра скинула туфлі й боса пройшла крізь обертовий портал. Заходячи за нею, Ленґдон помітив, що на затишному килимку Едмонда написано не «Рідний дім» і не «Ласкаво просимо», а

НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ В СВІТІ — 127.0.0.1

— Вінстоне, цей килимок… Я не ро…

— Тутешній хост, — пояснив Вінстон.

Ленґдон перечитав напис на килимку.

— А, тепер ясно, — відказав Ленґдон, хоча до ладу не зрозумів, і теж зайшов досередини.

Коли Ленґдон опинився на склі по той бік, то на мить у нього підкосилися ноги від непевності. Уже й просто стояння в шкарпетках на прозорій поверхні може знервувати людину, а професор до того ж зрозумів, що стоїть просто над комп’ютером MareNostrum — і це посилило його сум’яття. Звідси