Бібліотека душ - Ренсом Ріггз
Мої ноги відірвалися від поверхні. Г’ю вхопився за мене, Горацій — за нього, потім — Єнох і далі, аж поки навіть Перплексус із Едисоном та Шароном і його кузенами не приєдналися до всезагальної вервечки. Чудернацьким звивистим повітряним змієм ми полетіли в повітря, а невидимим його хвостом був Мілард. Інші, менші імбрини теж позастромлювали пазурі в наш одяг і, як могли, допомагали пані Сапсан з Оливкою всіх нести.
Не встигли останні з нас знятися з тераси, як уся вежа стала розпадатися на шматки. Якраз вчасно я озирнувся — на моїх очах вона завалилася. Це сталося швидко, споруда просто склалась, як картковий будиночок, а горішню частину затягнуло досередини, наче її засмоктав у себе зруйнований контур. І після цього вся вежа похилилася, розламалася посередині й погуркотіла донизу, здійнявши велетенську хмару пороху й уламків, з таким гуркотом, ніби мільйон цеглин висипали в кар’єр. На той час сили вже покидали пані Сапсан, і ми повільно падали на землю, але імбрини щосили перетягували нас на один бік, щоб пом’якшити приземлення подалі від уламків вежі.
Ми впали на подвір’я. Першим був Мілард, а далі посипалися всі, й останньою на землю спустилася Оливка — така змучена, що звалилася на спину й лежала нерухомо, дихаючи так тяжко, наче пробігла марафон. Ми всі скупчилися навколо неї, підбадьорюючи радісними вигуками й оплесками.
Та раптом її очі широко розплющилися, й вона показала на щось у небі.
— Погляньте!
У повітрі над нами, де лише кілька хвилин тому височіла верхівка вежі, кружляв маленький сріблястий вир, що нагадував ураган у мініатюрі. От і все, що залишилося від знищеного контуру. Мов загіпнотизовані, ми дивились, як він стискається, обертаючись усе швидше й швидше. А коли зменшився вже до невидимої цятки, з нього раптово долинув розкотистий звуковий удар:
— АЛЬМО-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О…
А потім вир засяяв і згас, всмоктуючи Коулів голос.
Розділ десятий
Після того, як контур згинув і впала вежа, нам, приголомшеним до глибини душі, не дозволили довго стояти й витріщатися. Хоч і здавалося, що всі найстрашніші загрози лишилися позаду й більшість наших ворогів полягли чи потрапили в полон, навколо нас панував хаос і слід було терміново братися до праці. Попри наше виснаження, синці й розтягнення, імбрини взялися робити те, що вміють найкраще, — наводити лад. Вони перетворилися на людей і взяли командування на себе. Увесь табір обшукали, щоб знати, чи не заховалися десь витвори. Двоє здалися одразу, ще одного знайшов Едисон — жалюгідна з вигляду жінка ховалася в якійсь ямі.
Вона вийшла з піднятими руками, благаючи милосердя. Шаронових кузенів попросили спорудити невеличку імпровізовану в’язницю, щоб вона могла вмістити наших полонених (їх поки що було небагато, але кількість неухильно збільшувалася), і вони радо та з піснями взялися вистукувати молотками. Шарона допитали пані Сапсан і пані Шилодзьобка, але буквально через кілька хвилин їм стало зрозуміло, що він просто найманець, а не шпигун чи зрадник, і їх це задовольнило. Скидалося на те, що Шарона зрада Бентама шокувала не менше, ніж нас усіх.
Невдовзі тюрми й лабораторії витворів спорожніли, а їхні машини терору було знищено. Визволеним жертвам їхніх страхітливих дослідів допомогли. Ще десятки випустили з іншого тюремного блоку. Блідих, худих і обшарпаних, їх вивели з підвалу будівлі, де їх утримували. Деякі бездумно бродили подвір’ям, тож за ними слід було наглядати, щоб не пішли геть і не заблукали. Інших так переповнювала вдячність, що вони ніяк не могли перестати нам дякувати. Одна маленька дівчинка цілих півгодини переходила від одного дивного до іншого і вражала нас обіймами. «Ви й не знаєте, що ви для нас зробили, — усе повторювала вона. — Ви не знаєте, що ви зробили».
Не піддатися цьому було неможливо. Ми втішали їх, як могли, нас оточували шморгання й зітхання. Я навіть уявляти не хотів, що довелося пережити моїм друзям, не кажучи вже про тих, хто провів багато тижнів чи місяців в ув’язненні в Коула. Порівняно з цим, мої синці й травми були подряпинами.
Але найдовше я пам’ятатиму трьох урятованих братів. Їхнє здоров’я наче й не дуже постраждало, але побачене й пережите їх так шокувало, що вони оніміли. За першої ж нагоди вони відійшли від натовпу, знайшли якісь камінці, щоб на них присісти, й порожніми поглядами вдивлялися в простір. Найстарший обіймав молодших двох за плечі. Було таке відчуття, що вони не можуть поєднати картинку, яку бачать перед собою, з тим пеклом, яке звикли сприймати за реальність.
Ми з Еммою підійшли до них.
— Тепер ви в безпеці, — м’яко сказала вона.
Вони подивилися на неї так, наче не розуміли значення цього слова.
Побачивши, що ми з ними розмовляємо, Єнох підійшов до нас разом із Бронвін. За собою вона тягла напівпритомного витвора — лаборанта зі зв’язаними руками. Хлопці аж сахнулися.
— Він більше не завдасть вам болю, — запевнила їх Бронвін. — Більше ніхто з них не завдасть.
— Може, залишити його тут з вами ненадовго, — з диявольською посмішкою промовив Єнох. — Вам точно є про що з ним побазікати.
Витвір підвів голову. Побачив хлопців, і його чорні очі полізли на лоба.
— Годі, — сказав я. — Не треба їх мучити.
Найменшенький стиснув руки в кулаки й став підводитися, але найстарший брат змусив його сісти й щось прошепотів на вухо. Молодший заплющив очі й кивнув, наче хотів перестати про щось думати, а потім схрестив руки й затиснув кулаки під пахвами.
— Ні, дєкую-ю-ю, — чемно відповів він з протяглим південним акцентом.
— Ходімо, — сказав я, і ми залишили їх самих. А Бронвін поволокла витвора за собою далі.
* * *
Ми безцільно вешталися табором, очікуючи на вказівки від імбрин. Але було дуже приємно скинути з себе відповідальність за ухвалення рішень. Ми почувалися виснаженими, але на підйомі, неймовірно змученими, але водночас нас заряджало божевільне розуміння того, що ми вижили.
То тут, то там спонтанно вибухали радісні крики, сміх, пісні. Мілард і Бронвін танцювали на понівеченій землі. Оливка й Клер тулилися до пані Сапсан, а та носила їх на руках і металася подвір’ям, перевіряючи то те, то се. Горацій усе щипав себе, не вірячи,