Що впало, те пропало - Стівен Кінг

Ще один шок.

— Ваш…

— Ще одна давня історія. Неважливо. Вони там?

— Ні. Вони були там, але потім я їх переніс.

— Чи повинен я вірити цьому? Думаю, ні.

— Через нього. — Піт знову піднімає підборіддя в бік тіла. — Я намагався продати йому одну з книжок, а він став погрожувати, що повідомить поліції. Мені довелося їх переховати.

Червоні Губи обмірковує почуте й киває.

— Добре, вірю. Це відповідає тому, чого він не розповідав. То де ти їх сховав? А, Пітере? Колись. Нам обом стане легше. Особливо тобі. І справі кінець, і з плечей геть. «Макбет», акт перший.

Піт не колеться. Розколотися — значить померти. Це та людина, яка вкрала записники із самого початку, тепер він це розуміє. Украла записники і вбила Джона Ротстайна понад тридцять років тому. А тепер він убив містера Халлідея. Чи задумається він хоч на секунду, перш ніж додати Піта Сауберса до свого списку?

Червоні Губи з легкістю розуміє, про що він думає.

— До твого відома, мені не потрібно тебе вбивати. Принаймні одразу. Я можу всадити тобі кулю в ногу. Якщо це не розв’яже твого язика, я прострелю тобі яйця, а без них такому молодому хлопцеві, як ти, навіщо й жити, чи не так?

У Піта, загнаного в глухий кут, не залишилося жодних почуттів, крім палаючої, безпорадною люті, яку можуть відчувати тільки юнаки.

— Ви вбили його! Ви вбили Джона Ротстайна! — На очі йому навертаються сльози й скочуються по щоках теплими струмочками. — Це був найкращий письменник двадцятого століття, а ви вдерлися до нього в будинок і вбили його! Через гроші! Через якісь гроші!

— Не через гроші! — кричить у відповідь Червоні Губи. — Він продався!

Він робить крок вперед, стовбур пістолета злегка нахиляється.

— Він послав Джиммі Ґолда під три чорти і назвав це рекламою. Та й взагалі, хто ти такий, щоб судити? Ти сам намагався продати їх. Я ніколи не хотів їх продавати. Може, одного разу, коли був молодим і дурним, але більше жодного разу. Я хочу їх прочитати. Вони мої. Я хочу провести пальцями по чорнилу й відчути слова, які він написав власною рукою. Думка про це тридцять шість років не давала мені збожеволіти!

Він робить ще один крок уперед.

— Так, а гроші зі скрині? Ти їх теж узяв? Звичайно, ти їх узяв. Ти — злодій, а не я. Ти!

Цієї миті Піт занадто оскаженів, аби думати про втечу, бо це останнє звинувачення, хоч і не справедливе, все ж таки майже відповідає істині. Він просто хапає один із графинів і щосили кидає його у свого мучителя. Червоні Губи цього не очікує. Він ухиляється, трохи хильнувшись праворуч, графин влучає йому в плече. Скляна пробка вилітає, коли графин падає на килим. Гострий колючий запах віскі домішується до запаху старої крові. Мухи дзижчать збудженою хмарою, їх бенкет перервано.

Піт хапає другий графин і кидається на Червоні Губи, замахнувшись їм, як кийком, і забувши про пістолет. Спотикається об витягнуті ноги Халлідея, падає на одне коліно, і, коли Червоні Губи стріляє — у закритому приміщенні звук пострілу звучить, немов плескіт у долоні, — куля проходить у нього над головою, настільки близько, що зачіпає волосся. Піт чує її: ззззз. Він кидає другий графин, і цей потрапляє Червоним Губам в обличчя, трохи нижче рота. Бризкає кров, Червоні Губи скрикує, відсахується й вдаряється об стіну.

Останні два графини залишилися позаду, і вже немає часу повертатися до них. Піт підводиться на ноги й хапає зі столу сокирку, не за прогумовану ручку, а за лезо. Він відчуває гострий біль, коли лезо впивається в долоню, але це далекий біль, біль людини, що живе в іншій країні. Червоні Губи стискає пістолет і піднімає його для чергового пострілу. Піт думати не може, але якась глибинна частина його розуму, яка, можливо, до цієї миті ніколи не прокидалася, розуміє, що, якби він був ближче, то зміг би зчепитися з Червоними Губами й вирвати в нього пістолет. Легко. Він молодший і сильніший. Але між ними стіл. Тому він робить інше — кидає сокирку. Та летить у напрямку Червоних Губ, прокручуючись у повітрі, як томагавк.

Червоні Губи скрикує й відсахується від неї, піднімаючи руку з пістолетом, щоб захистити обличчя. Обух сокирки б’є його в передпліччя. Пістолет відлітає вбік, б’ється об одну з книжкових шаф і з гуркотом падає на підлогу. Лунає звук пострілу. Піт не знає, куди летить друга куля, але вона не потрапляє в нього, а це головне.

Червоні Губи повзе до пістолета, сиве волосся звисає йому на очі, з підборіддя капає кров. Він моторошно спритний, чимось нагадує ящірку. Піт прораховує, знов-таки не думаючи, що, коли кинутися до пістолета, він програє Червоним Губам. Зовсім трохи, але програє. Є шанс схопити його за руку, перш ніж той встигне повернути пістолет для пострілу, але зовсім слабкий.

Натомість він кидається до дверей.

— А ну повернися, гівно! — кричить Червоні Губи. — Ми ще не закінчили!

На мить повертається ясність думки. «Ні, закінчили», — думає Піт.

Він рвучко відчиняє двері і, пригнувшись, вибігає з кабінету. Сильним, розгонистим рухом лівої руки Піт зачиняє двері й щодуху мчить до виходу з магазину, за яким Лейсмейкер-лейн і благословенне життя інших людей. Лунає ще один постріл — приглушений, — і Піт пригинається ще більше, але ні удару, ні болю не відчуває.

Він смикає двері. Не відчиняються. Піт кидає божевільний погляд через плече назад і бачить, як Червоні Губи, тягнучи ноги, виходить із кабінету Халлідея, на обличчі — кривава борідка. У руці у нього пістолет, і він намагається цілитися. Піт неслухняними пальцями береться за ручку замка, йому вдається її затиснути й повернути. Наступної миті він уже стоїть на сонячному тротуарі. Ніхто на нього не дивиться. Наскільки можна окинути оком, узагалі нікого немає. У цей робочий день торгова Лейсмейкер-лейн як ніколи безлюдна.

Піт зривається з місця й щосили біжить, не дивлячись на дорогу.

30

«Мерседес» Холлі веде Ходжес. Він виконує всі вказівки дорожніх знаків і не кидається з ряду в ряд, але намагається їхати якомога швидше. Його анітрохи не дивує, що ця гонитва з Норт Сайда до магазину Халлідея на Лейсмейкер-лейн навіює спогади