Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

Далі йде замітка з якихось двох абзаців, аби лиш знову витягти минулорічну трагедію («Вам так хочеться використовувати це слово», — думає Брейді, і то доволі зневажливо) на передню шпальту газети, яку поступово вдавлює на смерть інтернет. Читача відсилають до некрологу на двадцять шостій сторінці, і Брейді, тепер уже сидячи за кухонним столом, поспішливо перегортає газету. Хмара безпросвітного мороку, що була оповила його після смерті матері, вмить розлітається геть. Розум його стрімко цокотить, ідеї збігаються, розлітаються, потім сходяться знов, наче деталі якоїсь головоломки. Добре знайомий йому процес, тож він знає, що він триватиме, допоки вони насамкінець не клацнуть, склавшись у ясну картину.

ЕЛІЗАБЕТ СЕРВА ВОРТОН, 87, мирно відійшла 29 травня 2010 року в Меморіальному шпиталі округу Ворсо. Народилась 19 січня 1923 року, її батьками були Марсель і Катарін Серва. Наразі живі її родичі — брат Генрі Серва, сестра Шарлотта Джібні, племінниця Холлі Джібні та дочка Джанель Паттерсон. Елізабет пережила свого чоловіка Елвіна Вортона та свою любу дочку Олівію. Приватна церемонія прощання відбудеться у вівторок, 1 червня, з 10:00 до 13:00 в Похоронному салоні Соумса, після чого в середу, 2 червня, о 10:00, в Похоронному салоні Соумса відбудеться меморіальна служба. Після служби матимуть місце поминки в колі близьких друзів і членів родини в Цукрових Пригірках, за адресою Бузковий проїзд № 729. Родина просить не приносити квітів, натомість пропонуючи зробити внески до Американського Червоного Хреста або Армії Спасіння — улюблених благодійних організацій місіс Вортон.

Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи крутого. Шукаючи його. Бо саме так діють копи.

Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу. Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

— Постарайся, щоб не помітив, — каже Дебора Енн.

Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона сидить за столом навпроти нього — у чорній спідничці-олівці й тій блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.

— Тому що він шукатиме тебе.

— Я знаю, — каже Брейді. — Не турбуйся.

— Звісно, я турбуватимуся, — каже вона. — Я мушу. Бо ти мій медовий хлопчик.

Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні» будильник на шосту тридцять. Завтра на нього чекає клопітний день.

Якщо не зважати на крихітні червоні вогники його сплячого комп’ютерного обладнання, в підвальному командно-контрольному центрі стоїть суцільна темрява. З-під сходів подає голос його мати:

— Я чекаю на тебе, хлопчику мій медовий, тільки не змушуй мене чекати надто довго.

— Скоро я буду там, мамо. — Усміхнений Брейді заплющує очі. Минає дві хвилини, і він уже хропе.

— 7 —

Джейні виходить зі спальні аж тільки після восьмої наступного ранку. На ній той брючний костюм, що був минулого вечора. Ходжес, усе ще в своїх боксерських трусах, наразі на телефоні. Він махає пальцем у її бік, тим жестом, що означає одночасно і «доброго ранку», і «дай мені хвилинку».

— Та то невелика справа, — говорить він, — просто одна з таких, що не перестають тобі муляти. Якби ти могла перевірити, я був би вельми вдячним. — Він слухає. — Нє, я не хочу турбувати цим Піта, і ти його не турбуй також. Він зараз по вуха у справі Доналда Дейвіса.

Він слухає ще якийсь час. Джейні примощується на бильце дивана, показує собі на годинник і артикулює беззвучно губами: «Прощання!» Ходжес киває.

— Саме так, — каже він у телефон. — Скажімо, між літом 2007-го та весною 2009-го. У центрі, в районі Озерної авеню, де набудували оті люксусові кондо. — Він підморгує Джейні. — Дякую, Марло, ти лялечка. І я обіцяю не перетворюватися на дядюру, окей? — Слухає, киває. — Окей. Йо. Передавай мої найкращі вітання Філу й дітям. Ми скоро зберемося разом. За ланчем. Безумовно, я пригощаю. Саме так. Бай.

Він кладе слухавку.

— Тобі треба швидко одягтися, — каже Джейні, — а потім відвезти мене до квартири, щоб я встигла зробити макіяж, перш ніж ми поїдемо у той похоронний салон. Напевне, мені буде приємно також перемінити білизну. Як швидко ти зможеш встрибнути у свій костюм?

— Швидко. А насправді тобі й не потрібний макіяж.

Вона пускає під лоба очі.

— Розкажи це тітці Шарлотті. Вона контролює зморшки тотально. А зараз піди, візьми бритву. Побритися зможеш у мене в квартирі. — Вона знову дивиться на годинник. — Уже п’ять років, як я так пізно не прокидалась.

Щоб одягнутись, він прямує до ванної. Вона перехоплює його в дверях, повертає до себе, кладе долоні йому на щоки й цілує в губи.

— Гарний секс — найкраща сонна пігулка. Здається, я про це була зовсім забула.

Він обіймає її, піднімаючи високо в повітря. Він не знає, скільки це ще триватиме, але, поки воно триває, він готовий насолоджуватися цим сповна.

— І одягни свого капелюха, — каже вона, дивлячись згори вниз на його обличчя і посміхаючись. — Правильно я зробила, коли купила його. У цім капелюсі ти є собою.

— 8 —

Вони занадто щасливі разом і занадто налаштовані на те, щоб потрапити до похоронного салону раніше тих пекельних родичів, щоб іще займатися БОЛО, але навіть якби перебували в червоному режимі бойової готовності, майже напевне вони не помітили б нічого такого, що могло б задзеленчати тривожними дзвіночками. Уже понад дві дюжини легкових машин стоять на маленькій парковці торговельного центру при перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, і кольору грязі «Субару» Брейді Хартсфілда найнепомітніша там з усіх. Він акуратно вибрав для себе місце, а отже, вулиця жирного екс-копа міститься точно посередині його люстерка заднього огляду. Якщо Ходжес збирається на церемонію прощання з тією старою пані, він спуститься з пагорба й поверне ліворуч на Ганновер-стрит.

А ось і він, усього лиш по восьмій тридцять — доволі набагато раніше, аніж очікував Брейді, оскільки прощання призначене