Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

— Ось що я тобі скажу. Ти обіцяєш нікому про це не розказувати? Жодній живій душі?

Брейді пообіцяв. Він умів тримати таємниці.

— Може, буде краще, якщо він таки помре. Бо, якщо він прокинеться, а в нього ушкодження мозку, я просто не уявляю, що нам тоді робити.

Потім вона притягнула його до себе, і її волосся лоскотало йому щоку, і запах її парфумів був дуже сильним. Вона сказала:

— Дякувати Богові, що це трапилось не з тобою, хлопчику мій медовий. Спасибі Богу за це.

Брейді обняв її навзаєм, притиснувшись грудьми до її циць. У нього трапився стояк.

Френкі таки прокинувся, і, звичайно ж, у нього було ушкодження мозку. Він ніколи не був кмітливим («Весь у свого батька», — сказала одного разу Дебора Енн), але, порівняно з його теперішньою поведінкою, він був справжнім генієм у ті свої «дояблучні» дні. До туалету його було привчено пізно, вже коли йому було заледве не три з половиною, і зараз він знову повернувся до памперсів. Запас слів у нього зменшився до не більш як дюжини. Замість нормально ходити, він пересувався по будинку якимсь човгаючим шкутильганням. Інколи він зненацька западав у глибокий сон, але так бувало тільки в денний час. Уночі він мав тенденцію блукати, а перед тим як вирушити на такі свої нічні сафарі, він зазвичай здирав із себе памперси. Інколи він забирався у ліжко до матері. Набагато частіше він залазив до Брейді, котрий зазвичай прокидався, переконуючись, що постіль у нього просякла, а на нього з по-ідіотському бридкою любов’ю дивиться Френкі.

Френкі треба було продовжувати водити до лікаря. Дихання в нього так ніколи й не стало правильним. У найкращі моменти воно звучало вологим сопінням, у найгірші, коли в нього траплялася чергова з його частих застуд, деренчливим гавкотом. Він більше не міг їсти твердої їжі; для нього все треба було перетирати на пюре у блендері та їв він його, сидячи у високому стільчику. Пиття зі склянки було поза питанням, тому знов довелося повернутися до чашок-невиливайок.

Той бойфренд з банку давно зник, і жирна нянька також довго не протрималася. Вона сказала, що їй дуже шкода, але вона просто не може впоратися з таким Френкі, яким він тепер став. Якийсь час Дебора Енн наймала спеціалістку з домашнього догляду, яка приходила на цілий день, але та пані, спеціалістка з домашнього догляду, перегодом зажадала грошей більше, ніж у салоні краси заробляла сама Дебора Енн, тож їй довелося відпустити спеціалістку з домашнього догляду й покинути роботу. Тепер вони жили з банківського рахунку. Вона почала більше пити, перемкнувшись із вина на горілку, яку вона називала «ефективнішою системою введення». Брейді зазвичай сидів поряд з нею на дивані й пив пепсі. Вони дивилися, як по килиму повзає Френкі — зі своєю пожежною машинкою в одній руці та з чашкою-невиливайкою, в яку також було налито пепсі, в іншій.

— Він тане, як ті снігові вершини, — проказувала Дебора Енн, і Брейді вже не мусив питати в неї, що за такий «він». — А коли він закінчиться, ми опинимося на вулиці.

Вона пішла до юриста (у тому ж торговельному центрі, де через роки Брейді тицьне пальцем у горло одного дратівного тупака) і заплатила за консультацію сто доларів. Брейді вона взяла з собою. Прізвище юриста було Ґрінсміт. Він був одягненим у дешевий костюм і невпинно кидав скрадливі погляди на цицьки Дебори Енн.

— Я можу розказати вам, що трапилося, — почав він. — Бачив таке раніше. Той шматочок яблука залишив простору в його трахеї якраз достатньо для того, щоб він продовжував дихати. Це дуже погано, що ви полізли йому в горло, от і все.

— Я намагалася його витягти! — сказала Дебора Енн обурено.

— Я розумію, будь-яка добра мати зробила б так само, але натомість ви проштовхнули його глибше, і таким чином цілком заблокували йому трахею. Якби це зробив хтось із працівників служби швидкої допомоги, ви б подали позов. Щонайменше на кілька сотень тисяч. Можливо, на мільйон, а то й п’ять. Бачив таке раніше. Але це зробили ви. І розказали їм про те, що зробили. Хіба не так?

Дебора Енн визнала, що так і було.

— Вони робили йому інтубацію?

Дебора Енн сказала, що робили.

— Окей, ось де ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. — Він відкинувся назад на стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. — Отже, спричинили ушкодження мозку.

— То ви беретеся за цю справу?

— З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.

— Скільки?

Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією справою: пляшка ефективної системи введення.

У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза»[261], і все, що я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих страхових компаній і отримати те, що світило мені».

Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.

Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких випадках, аби з меншим посидів старший брат,