Цифрова Фортеця - Ден Браун
Минуло лише півгодини відтоді, як Бекер втік з аеропорту. Й опісля йому весь час доводилося тікати, вкотре перемотуючи в голові кілька питань: «Хто намагається мене вбити? Що такого особливого в цьому персні? Куди подівся літак АНБ?» Він згадав мертву Меґан у кабінці туалету — і до горла йому знову підкотився нудотний клубок.
Спочатку Бекер сподівався проїхати крізь район напрямки й вибратися з протилежного боку, але Санта-Крус — то приголомшливий лабіринт проходів та алей. Тут повно-повнісінько фальшивих в’їздів та глухих кутів. І Бекер швидко заблукав. Підвівши голову, він був пошукав поглядом вежу Гіральда, щоб зорієнтуватися, але стіни побіля нього були такі високі, що він не побачив нічого, окрім вузенької щілини угорі, у яку падало ранкове світло.
«Цікаво, а де тепер отой чоловік у дротяних окулярах? — подумав Бекер; він прекрасно розумів, що нападник не відмовився від наміру вбити його. Імовірно, кілер тепер переслідував його пішки. Бекер насилу вписувався в круті повороти. Торохтіння двигуна відлунювало у проходах. Бекер знав, що в тихому районі Санта-Крус він перетвориться на легку і зручну мішень. Тепер єдиною його перевагою була швидкість. «Треба будь-що встигнути до протилежного боку!»
Після низки поворотів та прискорень по прямій, Бекер вилетів на трирядне перехрестя, позначене як Esquina de los Reyes. І зрозумів, що сталася халепа — він тут уже проїжджав. І поки Бекер стояв, спершись ногами на дорогу, а мопед хурчав на холостих, двигун раптом кашлянув і заглух. Датчик бензину показував VACIO, тобто «порожньо». І відразу ж, наче по сигналу, ліворуч на алеї попереду нього мелькнула якась тінь.
Людський мозок — найдосконаліший і найшвидший з усіх існуючих комп’ютерів. За тисячну частку секунди Бекер встиг розгледіти форму окулярів того чоловіка, пошукав у своїй пам’яті відповідник, знайшов його, зафіксував небезпеку і зробив запит на оптимальні дії. І дістав відповідь. Кинувши непотрібний тепер мопед, він щодуху побіг зі швидкістю тренованого спринтера.
Але, на нещастя для Бекера, Гулогот стояв тепер на твердому ґрунті, а не трясся в таксі. Він спокійно націлив пістолет і вистрелив.
Куля влучила Девіду в бік тієї миті, коли він, уникаючи пострілу, звертав за ріг будинку. Тільки після п’яти — шести кроків мозок зафіксував відчуття. Спочатку було схоже, що він розтягнув м’яз, просто над стегном. Потім з’явилося якесь тепле пощипування. А коли Бекер побачив кров, то відразу ж усе зрозумів. Болю не було — ніде й ніякого, його гнала жага втечі стрімголов крізь лабіринт звивистих вулиць району Санта-Крус.
Гулогот кинувся за своєю здобиччю. Він відчував спокусу поцілити Бекеру в голову, та кілер був професіоналом своєї справи і знав, що, стріляючи в голову, він ризикує промахнутися. Бекер був рухомою мішенню, тому найдоцільніше цілитися йому в тулуб, забезпечуючи максимальний допуск на похибку. І такий підхід виявився правильним. В останню мить Бекер був відхилився убік, і Гулогот, хоч і не вцілив йому в голову, зате влучив втікачеві в бік. Кілер знав, що куля лише дряпнула Бекера й серйозної шкоди не завдала, та цей постріл не пропав даремно: він встановив контакт із ціллю. Здобич відчула дотик смерті. Тепер починалася зовсім інша гра — нова гра.
Бекер мчав навмання. Повертав. Петляв. Уникав прямих проходів. Та переслідувач невідступно гупав позаду. У голові Девіда не лишилося думок. Ані про те, де він, ані про те, хто його переслідує. Лишився тільки інстинкт самозбереження; болю він не відчував — лише страх і приплив нестримної, майже тваринної енергії.
У декоративну теракотову стіну тріснула куля — просто над його головою, і керамічні друзки посипалися йому за комір. Він різко кинувся ліворуч, у сусідній провулок. Почув себе — він гукав на допомогу, та ранкове повітря було мертвотно-непорушним — тільки гупання кроків і важке дихання позаду.
Тепер Девідову рану вже пеком пекло. Злякавшись, що, можливо, залишає за собою кривавий слід, він у відчаї став озиратися довкола, шукаючи поглядом відчинені двері, ворота — хоч якийсь вихід із цього тісного задушливого каньйону. Та не помітив нічого. Прохід звузився.
«Socorro! — голос Бекера був слабким та ледь чутним. — Допоможіть!»
Стіни звужувалися з обох боків. Прохід вигинався. Бекер пошукав поглядом перехрестя, розширення — будь-який маршрут втечі. Похід звузився ще більше. Скрізь — замкнені двері. Іще вужче. Замкнені ворота. Кроки позаду нього повільно наближалися. Бекер опинився в проході, який круто йшов угору. Іще крутіше. Бекер відчув, як напружуються його ноги. Швидкість бігу вповільнювалася.
І раптом бігти стало нікуди.
Наче автострада, недобудована через брак коштів, алея просто скінчилася. Перед Девідом виросла висока стіна, а під нею — дерев’яна лавка. І більше нічого. Тікати далі нікуди. Бекер поглянув угору, на триповерхову споруду, а потім крутнувся й кинувся було назад, тією самою алеєю. Та не встиг і кількох кроків зробити, як закляк, наче вкопаний.
Біля підніжжя крутого схилу з’явилася постать. Чоловік рухався до Девіда рішучою ходою. У його руці у променях ранкового сонця блиснув пістолет.
Задкуючи до глухої стіни, Девід відчув ясність розуму і спокій у душі. І майже в ту саму мить відчув і біль у боці. Він торкнувся рукою там, де влучила куля, і поглянув униз. Його пальці та перстень Енсея Танкадо були вимазані кров’ю. У Девіда запаморочилося в голові, і він спантеличено поглянув на золоту смужку з гравіюванням. Він уже встиг забути, що надів перстень на руку. Забув, чому приїхав до Севільї. Девід підвів голову й поглянув на постать, що до нього наближалася. А потім зиркнув на перстень. Невже це через нього загинула Меґан? Невже це через нього загине й він?
А постать поволі піднімалася до нього похилою алеєю. Бекер озирнувся — скрізь самі стіни. То був глухий кут. Кінець. Між стінами він побачив кілька замкнених воріт, та було вже запізно кликати на допомогу.
Бекер притиснувся спиною до глухої стіни. І відчув під підошвами кожен камінчик гравію, кожен виступ у тинькованій стіні за собою. Він подумки полинув у минуле — дитинство, батьки... Сюзанна...
«О Боже! Сюзанна!»
І вперше з дитинства Бекер почав молитися. Він не молився за уникнення смерті, бо не вірив у дива. Він молився, щоб жінка, яку він залишив удома, знайшла в собі сили, щоб вона знала, що він її любив. Бекер заплющив очі — і спогади потоком хлинули в його свідомість. То не були спогади про робочі зустрічі, університетські справи та про все те, з чого на дев’яносто відсотків складалося його
