Містер Мерседес - Стівен Кінг
із вина на горілку, яку вона називала «ефективнішою системою введення».
Брейді зазвичай сидів поряд з нею на дивані й пив пепсі. Вони дивилися, як по килиму повзає Френкі — зі своєю пожежною машинкою в одній руці та з
чашкою-невиливайкою, в яку також було налито пепсі, в іншій.
— Він тане, як ті снігові вершини, — проказувала Дебора Енн, і Брейді вже
не мусив питати в неї, що за такий «він». — А коли він закінчиться, ми
опинимося на вулиці.
Вона пішла до юриста (у тому ж торговельному центрі, де через роки Брейді
тицьне пальцем у горло одного дратівного тупака) і заплатила за
консультацію сто доларів. Брейді вона взяла з собою. Прізвище юриста було
Ґрінсміт. Він був одягненим у дешевий костюм і невпинно кидав скрадливі
погляди на цицьки Дебори Енн.
— Я можу розказати вам, що трапилося, — почав він. — Бачив таке раніше.
Той шматочок яблука залишив простору в його трахеї якраз достатньо для
того, щоб він продовжував дихати. Це дуже погано, що ви полізли йому в
горло, от і все.
— Я намагалася його витягти! — сказала Дебора Енн обурено.
— Я розумію, будь-яка добра мати зробила б так само, але натомість ви
проштовхнули його глибше, і таким чином цілком заблокували йому трахею.
Якби це зробив хтось із працівників служби швидкої допомоги, ви б подали
позов. Щонайменше на кілька сотень тисяч. Можливо, на мільйон, а то й
п’ять. Бачив таке раніше. Але це зробили ви. І розказали їм про те, що
зробили. Хіба не так?
Дебора Енн визнала, що так і було.
— Вони робили йому інтубацію?
Дебора Енн сказала, що робили.
— Окей, ось де ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі
проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. — Він відкинувся назад на
стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та
знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби
переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. —
Отже, спричинили ушкодження мозку.
— То ви беретеся за цю справу?
— З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона
тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти
вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.
— Скільки?
Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула
його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли
ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама
зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією
справою: пляшка ефективної системи введення.
У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не
могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза»[261], і все, що
я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих
страхових компаній і отримати те, що світило мені».
Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи
життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав
або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу
вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на
підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і
обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише
малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.
Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких
випадках, аби з меншим посидів старший брат, вона телефонувала в школу, повідомляючи, що Брейді захворів. Інколи Брейді ловив Френкі, коли той
тягнувся по речі, яких йому не можна було торкатись (або брав те, що
належало самому Брейді, як от його портативний ігровий пристрій «Атарі»), і тоді він ляскав Френкі по руках, аж поки Френкі не починав плакати.
Коли починалися такі ридання, Брейді нагадував собі, що Френкі не винен у
тому, що в нього ушкодження мозку через той клятий, ні, через той йобаний
шматочок яблука, і тоді його затоплювало сумішшю почуттів провини, люті й
жалю. Він садовив Френкі собі на коліна та гойдав його й вибачався перед
ним, але то була лише малість з того, що міг би стерпіти будь-який
чоловік. А він таки дійсно був чоловіком, так казала мама: «хазяїном
дому». Він добре навчився міняти Френкі памперси, але, коли там були каки
(ні, то було гівно, не каки, а гівно), він інколи щипав Френкі за ноги та
кричав на нього, щоб той лежав смирно: «Чорти б тебе забрали, смирно
лежи». Навіть якщо Френкі й лежав смирно. Лежав із притиснутою до грудей
пожежною машинкою Семмі й дивився вгору на стелю своїми великими, дурними, ушкодженого мозку очима.
Той рік був переповнений «інколи».
Інколи він любив Френкі й цілував його.
Інколи він тряс його й приказував: «Це твоя вина, ми опинимося на вулиці, і це твоя вина».
Інколи, кладучи Френкі до ліжка після робочого дня в салоні краси, Дебора
Енн бачила синці на ногах і руках хлопчика. А одного разу на горлі, пошрамованому в результаті проведеної йому в лікарні швидкої допомоги
трахеотомії. Вона ніколи не робила зауважень щодо цього.
Інколи Брейді любив Френкі. Інколи він його ненавидів. Зазвичай він
відчував і те, й інше одночасно, і через це в нього боліла голова.
Інколи (переважно коли була п’яною) Дебора Енн кляла катастрофу, що
пустила її життя під укіс.
— Я не можу отримати допомоги ні від міста, ні від штату, ані від
триклятого федерального уряду, а чому? Тому що в нас усе ще багато
залишилося від тієї страховки та сплаченого за угодою компанією, ось
чому. Хіба когось цікавить, що все те витрачається, а тим часом нічого не
надходить? Ні. Коли гроші закінчаться і ми житимемо в якомусь притулку
для бездомних на Лоубраяр-авеню, ось лише тоді я матиму право звернутися
по допомогу, ну хіба не прекрасно.
Інколи Брейді було погляне на Френкі й думає: «Ти заважаєш. Ти заважаєш, Френкі, це ти, йобаний засранець, так збіса нам заважаєш».
Інколи — часто — Брейді ненавидів весь цей збіса засраний йобаний світ.
Якби десь там існував Бог, як про те теревенили оті недільні парубки
