Містер Мерседес - Стівен Кінг
— Йо, — відгукується Ходжес. — Пощастило.
Вона знімає з нього федору й надягає на голову собі, надаючи капелюху
легенького, але провокативного нахилу.
— Що далі, детективе Ходжес? До тебе?
— Ти маєш на увазі те, що, я сподіваюся, ти маєш на увазі?
— Я не хочу спати сама. — Вона здіймається навшпиньки й повертає його
капелюх. — Якщо я мушу віддатися тілом, аби забезпечити, щоб цього не
трапилося, гадаю, я таки мушу.
Ходжес натискає кнопку, якою відкриваються дверцята його машини, і каже:
— Нехай ніхто ніколи не скаже, що я не зумів скористатися леді в
безпорадному стані.
— Ви не джентльмен, сер, — мовить вона, а потім додає: — Дякувати Богу.
То поїхали.
3
Все краще цього разу, бо вони вже трішки знають одне одного. На заміну
непевності прийшла жага. Коли заняття коханням закінчується, вона влізає
в одну з його сорочок (та така величезна, що її груди зникають повністю, а поли висять їй до колін) і досліджує його невеличкий будинок. Він
ходить за нею слідом у легкій тривозі.
Вона оголошує свій вердикт уже після того, як вони повернулися до
спальні.
— Непогано для холостяцької хатинки. У мийці нема брудних тарілок, ванна
не забита волоссям, на телевізорі не лежать диски з порновідео. Я навіть
угледіла дещо зі свіжих овочів у контейнері, у холодильнику, що додає
тобі бонусних балів.
З холодильника вона дістала дві бляшанки пива й тепер торкається своєю
його.
— Я ніколи не думав, що тут колись опиниться якась інша жінка, — каже
Ходжес. — Хіба що моя дочка. Ми спілкуємося з Еллі по телефону й
електронними листами, але особисто вона не була тут уже з пару років.
— Під час розлучення вона була на боці твоєї колишньої?
— Гадаю, ніби так. — Ходжес ніколи про це не думав у саме таких термінах.
— А якщо й так, то, либонь, вона була права.
— Боюся, ти занадто суворий до себе.
Ходжес сьорбає пива. Воно смакує гарно. Він робить іще ковток, і йому
навертається думка:
— А тітка Шарлотта має цей номер, Джейні?
— Та де там. Не з цієї причини я захотіла поїхати сюди, замість того щоб
повернутися до кондо, але я б збрехала, якби сказала, ніби така думка
зовсім не майнула мені у голові. — Вона дивиться на нього понуро. — Ти
прийдеш на меморіальну службу в середу? Скажи, що прийдеш. Прошу. Мені
потрібен друг.
— Звичайно. Я буду також і на прощанні у вівторок.
У неї здивований вигляд, але такий щасливий.
— Це здається більшим за очікуване.
Не для Ходжеса, йому так не здається. Він уже перебуває в повноцінному
розслідувальному режимі, і присутність на похороні особи, яка проходить —
навіть периферійно — по справі з убивством, є стандартною поліцейською
процедурою. Насправді йому не віриться, що Містер Мерседес з’явиться на
прощанні чи на службі у середу, але все можливе. Ходжес не бачив
сьогоднішньої газети, але цілком можливо, що якийсь меткий репортер
згадав про зв’язок між місіс Вортон і Олівією Трелоні, дочкою, котра
скоїла самогубство після того, як її автомобіль було використано як
знаряддя вбивства. Така пов’язаність не вельми й гаряча новина, проте те
саме можна сказати також про пригоди Ліндсі Лоухен з наркотиками й
алкоголем[258]. Ходжес гадає, що в газеті про це може бути щонайменше
невеличкий допис.
— Я хочу там бути, — каже він. — А як буде з попелом?
— Господар похоронного салону називає це «кремештками», — каже Джейні й
морщить носа так, як вона це робить, коли передражнює його «йо». — Це
презирливо чи як? Звучить, ніби назва якоїсь штуки, що її додають до
кави. З позитивного — я впевнена, що мені не доведеться боротися за попіл
з тіткою Шарлоттою і дядьком Генрі.
— Авжеж, не доведеться. А якісь поминки будуть?
Джейні зітхає:
— Тітонька Ш. наполягає. Отже, служба о десятій, а після неї обід у тім
будинку, в Цукрових Пригірках. Під час якого ми їстимемо замовлені з
доставкою сендвічі й будемо розповідати наші улюблені історії про
Елізабет Вортон, тимчасом як люди з похоронного салону займатимуться
кремацією. Я вирішу, що робити з попелом після того, як вони всі троє в
четвер поїдуть. Вони не мусять навіть поглянути на урну.
— Це гарна ідея.
— Дякую, але мене жахає той обід. Не місіс Ґрін, і не решта тих кількох
старих маминих подруг, а вони. Якщо тітка Шарлотта почне викидати коники, Холлі може зовсім поплисти ґлуздом. Ти й на обіді будеш також, чи ні?
— Якщо ти дозволиш мені зараз залізти в оцю сорочку, що на тобі, я зроблю
все, що ти тільки забажаєш.
— У такому випадку, дозволь мені допомогти тобі з ґудзиками.
4
Не забагато миль звідти, де Керміт Вільям Ходжес і Джанель Паттерсон
лежать разом у будинку на Харпер-ровд, сидить у своєму командно-
контрольному центрі Брейді Хартсфілд. Сьогодні він не біля комп’ютера, а
за своїм робочим столом. Сидить і нічого не робить.
Поряд — серед розсипу дрібних інструментів, шматочків дроту й
комп’ютерних деталей — лежить все ще скручена у своєму целофановому
кондомі понеділкова газета. Він приніс її сюди, коли повернувся з
«Дискаунт Електронікс», але просто за звичкою. Його не цікавлять новини.
Йому є про що інше подумати. Яким чином він збирається дістати цього
копа? Яким чином він збирається пробратися на концерт «Довколишніх» у
«МАКу», одягненим у свій ретельно сконструйований самогубчий жилет. Тобто
якщо він насправді збирається це зробити. Зараз усе це здається неміряною
купою роботи. Довжелезним рядком, який сапати й сапати. Височенною горою, на яку лізти й лізти. І… і…
Але він не може придумати якихось інших порівнянь. Чи це називається
метафорами?
«Можливо, — думає він похмуро, — мені варто зараз просто вбити самого
себе, та й поготів. Позбавитися цих жахливих думок. Цих моментальних
фотознімків із пекла».
Знімків, як, скажімо, той, на якому його мати корчиться в конвульсіях на
дивані після того, як вона з’їла отруєне м’ясо, призначене для сімейного
собаки Робінсонів. Мама з вибалушеними очима та в обриганій піжамі — як
би така фотографія виглядала в старому сімейному альбомі?
Йому треба подумати, але в голові в нього ураган, страшна Катрина[259]
п’ятої категорії, і все розлітається.
На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із
гаража, розпластався
