Цифрова Фортеця - Ден Браун

— Сюзанно! — гукнув Ґейл, тягнучи її до сходів. — Ходімо зі мною! Клянусь, я тобі нічого поганого не зроблю!

Та вона пручалася й далі, і Ґейл збагнув, що попереду його чекають нові проблеми. Навіть якщо він спроможеться увібратися до командирського ліфта і забере із собою Сюзанну, вона всю дорогу пручатиметься, намагаючись втекти. Ґейл прекрасно знав, що той ліфт робив лише одну зупинку: «Підземна автострада». То був секретний лабіринт підземних тунелів, якими пересувалися великі цабе АНБ. І Ґейла зовсім не приваблювала перспектива загубитися в підвальних коридорах агентства з непокірливою заручницею. То була смертельна пастка. «Навіть якщо я й виберуся звідси, — подумав Ґейл, — без зброї навряд чи я перетягну Сюзанну через автостоянку. І як я вестиму машину?»

Відповідь йому підказав голос одного з викладачів, який навчав Ґейла військової стратегії в часи його служби в морській піхоті: «Силуватимеш тіло — воно пручатиметься, — попередив голос. — Та коли ти переконаєш розум мислити так, як потрібно тобі, то матимеш союзника».

— Сюзанно, — почув Ґейл власний голос. — Стретмор — убивця! Тобі загрожує небезпека!

Та вона, здавалося, не чула його. Раптом Ґейл збагнув, що обрав хибний шлях: Стретмор ніколи й пальцем Сюзанну не зачепить, і вона це чудово знала.

Ґейл напружено вдивлявся в темряву, намагаючись визначити, де ж ховається командир. Стретмор замовк, і від цього паніка Ґейла посилилася. Він відчув, що його час скінчився. Служба безпеки мала прибути з хвилини на хвилину.

Щосили напружившись, Ґейл обхопив Сюзанну руками й різко потягнув сходами вгору. Вона ж, зачепившись туфлями за першу сходинку, вперлася, і потягла його назад. Та марно — Ґейл був значно сильніший за неї.

Обережно, мало-помалу він відступав сходами, тягнучи за собою Сюзанну. Було б легше її не тягнути за собою, а штовхати, але майданчик нагорі сходів тьмяно освітлювали монітори комп’ютерів Стретмора. Якби Сюзанна йшла першою, то Стретмор спокійно поцілив би в неприкриту спину Ґейла. Тягнучи ж її за собою, він створював такий собі живий щит між собою і Стретмором.

Здолавши приблизно третину сходів, Ґейл почув унизу, біля підніжжя, якийсь рух.

«То Стретмор теж збирається підійматися!»

— І не здумайте, командире! — просичав він. — Бо тоді вона загине!

Ґейл чекав, вслухаючись у темряві. Але довкола панувала тиша. Він прислухався напруженіше. Але так нічого й не почув. Біля підніжжя сходів було тихо. Може, йому ввижається і там нікого немає? Але то не мало значення. Стретмор не ризикне стріляти, поки між ними буде Сюзанна.

Та коли Ґейл знову пішов угору, тягнучи за собою Сюзанну, сталося дещо несподіване. На майданчику вгорі, позаду нього, щось тихо гупнуло. Ґейл зупинився, відчувши, як адреналін вдарив йому в голову. Невже Стретмор якось пройшов нагору? Інтуїція підказувала йому, що командир був біля підніжжя сходів. Та раптом знову пролунав той самий звук — тепер гучніше. То був добре чутний звук кроків на горішньому майданчику!

Ґейл із жахом зрозумів свою помилку.

«Стретмор — на майданчику наді мною! Він може спокійно поцілити мене в спину!»

Охоплений відчаєм, він обкрутнувся, затуливши себе Сюзанною з боку майданчика, і почав відступати сходами — тепер уже вниз.

Опинившись на нижній сходинці, він вирячився на майданчик угорі й несамовито заверещав:

— Назад, командире! Назад! Бо я скручу їй...

Руків’я «берети» просвистіло в повітрі біля підніжжя сходів і торохнуло Ґейла по маківці.

Сюзанна відірвалася від обм’яклого Ґейла й ошелешено крутнулася на п’ятах. Стретмор вхопив її і притиснув до себе, погойдуючи її тремтяче тіло.

— Ш-ш-ш-ш, — заспокоював він Сюзанну. — Це я. Ви в безпеці.

Сюзанна тремтіла.

— Ком... мандире... — Вона замовкла й судомно вхопила ротом повітря. — Мені здавалося... Я подумала, що ви — нагорі... Мені почулося, що...

— Тихо, тихо, заспокойтеся, — прошепотів Стретмор. — То ви чули, як я кидав на майданчик свої черевики.

Сюзанна усвідомила, що плаче й сміється одночасно. Командир врятував її життя. Стоячи в темряві біля підніжжя сходів, вона відчула величезне полегшення. Однак до цього примішувалося почуття провини: невдовзі в шифрувальному відділі мали з’явитися представники служби безпеки. Вона через свою необережність по-дурному дозволила Ґейлу захопити себе, і він використав її проти Стретмора. Сюзанна знала, що командир заплатив тяжку ціну заради її порятунку.

— Пробачте мене, — сказала вона.

— За що?

— Ваші плани стосовно «Цифрової фортеці»... вони зруйновані...

Стретмор похитав головою.

— Аж ніяк.

— Але ж... ви викликали «безпеку»... Вони будуть тут із хвилини на хвилину. У нас не лишилося часу, щоб...

— «Безпека» не приїде, Сюзанно. І ми маємо у своєму розпорядженні скільки завгодно часу.

Сюзанна розгубилася.

— Не приїде? Але ж ви зателефонували і...

Стретмор хитро всміхнувся.

— Старий хрестоматійний трюк. Я лише вдав, що дзвонив.

РОЗДІЛ 83

Девідова «Веспа» була, безперечно, найменшим транспортним засобом, який коли-небудь з’являвся на смузі севільського аеропорту. Аж розриваючись від натуги і штовхаючи її вперед із максимальною швидкістю п’ятдесят миль на годину, невеличкий двигун своїм несамовитим вереском більше скидався на силовий агрегат мотопилки, аніж на двигун солідного мотоцикла. І хоч як він не пихкав, йому безнадійно бракувало потужності, щоб злетіти в повітря.

У бокове дзеркало Бекер побачив, як з-за рогу, на відстані приблизно чотириста ярдів, вискочило таксі й помчало за ним навздогін по темній смузі. Він поглянув уперед — контури ангарів виднілися на тлі нічного неба приблизно за півмилі попереду.

«Чи зможе таксі наздогнати мене на цьому відрізку шляху?» — подумав Бекер. Він знав, що Сюзанна виконала б таку просту математичну вправу за дві секунди й вирахувала б його шанси. Та йому стало так страшно, як ніколи в житті.

Нагнувши голову, він натиснув на газ до упору. Та мопед не міг тягатися з автомобілем. Бекер прикинув: таксі позаду мчало зі швидкістю дев’яносто миль на годину — удвічі швидше за нього, тож він утупився поглядом у три споруди, що бовваніли попереду.

«Та з них, що посередині. Саме там стоїть “Лірджет”».

Ляснув постріл. Куля торохнула в смугу за багато метрів позаду нього. Бекер похапцем озирнувся. Убивця знову цілився в нього, висунувшись із вікна. Бекер різко взяв убік — і бокове дзеркало вибухнуло друзками скла. Він відчув, як удар кулі передався в його руки через руль. І нагнувся, прикипівши до мопеда.

«Я не встигаю! Боже, поможи!»

Бетонне покриття попереду «Веспи» стало поволі сіріти — то наближалося таксі, кидаючи