Червоний горобець - Метьюз Джейсон

пекучий подих минулого, погляд сталінських катів — Дзержинського, Єжова, Берії, — порожній, безкровний, яким чоловіків і жінок відправляли до карцеру. Домініка знала: щось сталося, і боролася з припливом паніки, що здіймався всередині. Вони тримали дистанцію, а це завжди поганий знак, увімкнулася машина недовіри. Домініка вирішила діяти так, ніби нічого не сталося, прибрати невинного вигляду. Подумала про конспіративну квартиру, про Нейта і Bratka, а тоді наказала собі припинити думати про них і підготуватися до того, що насувалося. Почала замуровувати пам’ять, ховаючи секрети так глибоко, як тільки могла. У жодному разі їм не можна дізнатися про її таємницю, хоч як глибоко вони копатимуть.

У Шереметьєво їх зустріли двоє сивих чоловіків, що стояли пліч-о-пліч посеред терміналу. Вони забрали жовту торбину в охоронця, який потому полишив термінал в окремій машині. Сказали, що її викликають на бесіду, оточили з обох боків і повели до машини, що вже чекала надворі. Вона мовчки їхала крізь призахідне сонце до безіменної будівлі на східному кінці міста. Все, що могла бачити, — це що була вона за Рязанським проспектом, скрипучий ліфт, довгий коридор із зеленими стінами, і, коли сутінки поглинули світло, її посадили в кабінеті. Вже два дні вона нічого не їла й не перевдягалась. Чоловік в окулярах відчинив двері й жестом наказав зайти до кімнати, яка була схожа на чийсь кабінет, от тільки що був він якийсь несправжній, як постановочний, аж до вази з трояндами на тумбі.

Той чоловік мав тонкі руки піаніста. Він був лисий, із вм’ятиною з одного боку голови, як від трепанації, що, на подив, вигнула й викривила і жовтий ореол навколо. Zheltyj, знайомий жовтий колір зради й підступу. Він привітав Домініку з поверненням до Москви, завжди приємно повернутися до Москви, еге ж? Він сказав, що вони задоволені її роботою в Скандинавії, особливо її курируванням добровольця. Ні, не zheltyi, zheltizna — той чоловік сам був тією жовтизною. Це був обман, небезпека, смертельна небезпека, вона відчувала її нюхом.

Їй слід було прибрати відповідного вигляду — зацікавлена, дещо спантеличена, втомлена з дороги. А понад усе, заради Бога, жодного натяку на страх, жодного натяку на розпач. «Мали місце якісь непорозуміння?» — спитала вона. Чи можна дізнатися його ім’я, ранг, з якого він управління? Вона припустила, що він її колега зі Служби. Полковник Дигтяр, Управління К, так, авжеж, із Центру. Дигтяр. «Українець», — подумала вона. Лампи кидали тінь на западину в його черепі.

Вона переповіла перебіг операції від моменту, коли зайшла на зустріч до готелю. Ні, вона не в курсі про інцидент, їй нічого не відомо про арешт, який відбувся згодом, як тільки вони з резидентом покинули «Kӓmp». Резидент Волонтов не казав, що щось пішло не так. Дигтяр нічого не занотовував, не посилався на жодні документи. Все записувалось на плівку, вони спостерігали за її обличчям, руками. Вона опиралася спокусі подивитися, де встановлені камери. «Не дивись, не думай, тобі ніхто не допоможе, ти маєш впоратися самотужки, ти сама в цій мандрівці».

Вони забрали її паспорт і відпустили додому. Її мати відчинила двері в самому халаті, спершу здивувавшись, та вже менш ніж за секунду її обличчя заспокоїлось, погляд спорожнів.

— Домінушка, яка несподіванка, заходь, дай подивитися на тебе. Я й не знала, що ти приїдеш, — спокійно сказала мати.

Обережно.

— Це була незапланована поїздка, — сказала Домініка якомога невимушенішим тоном. — Добре повернутися додому, мамо, побачитися з тобою.

Небезпека. Мати з донькою обійнялися, тричі поцілувалися в щоки і знову обійнялися.

Домініка не наважилась стиснути її, не можна зриватися. За ними можуть стежити, слухати. Мати з донькою не лягли одразу, Домініка розповідала їй про фінів, про життя за кордоном. Треба було виспатись, завтра зранку було багато роботи. Ще один поцілунок, мати погладила її по щоці й пішла спати. Вона знала.

Її забрали зранку і знову відвезли на Рязанський, де вона ще раз розповіла всю історію, цього разу трьом чоловікам, що сиділи за столом з вазою троянд перед собою, вірогідно, між квітками був схований мікрофон. Жоден з них не говорив, однак вони весь час гортали сторінки якогось непідписаного документа — невже та свиня Волонтов так швидко надіслав звіт? Вони вийшли, лишивши її саму, тоді повернулися, і вона знову переповіла історію, слово в слово. Вони ж бо шукали змін, суперечностей. На Домініку ще ніколи в житті так не витріщалися, ще гірше, ніж у балетній школі, навіть гірше, ніж чоловіки, що дивилися на неї в школі горобців. Вона відчула, як їй стиснулось горло, відчула, як наростає лють, однак стрималася й дивилася на них рівним поглядом. Вона не дозволила їм наблизитись до крижаного секрету у своїх грудях.

Це тривало весь день, а потім їй дозволили піти додому. Мати нагріла shchi — наваристий м’ясний суп — і квартиру наповнив запах дачі й овочів та спогади про зимові ранки. Домініка їла тремтячими руками, мати до їжі не торкнулася, просто сиділа навпроти й дивилася. Вона знала.

Її мати не грала професійно вже п’ятнадцять років, але встала й повернулася на кухню з футляром. Це була звичайна скрипка, зовсім не те, що її Гварнері, та вона сіла за столом біля доньки, приставила інструмент до підборіддя й неквапно заграла, Шумана чи Шуберта, Домініка точно не знала. Скрипка вібрувала, ноти були щільні, насичені й червонясто-пурпурові, як у ті давні часи у вітальні з татом.

— Твій батько завжди дуже пишався тобою, — сказала мати, граючи.

Невже вона свідомо грає, щоб заглушити мікрофони? Неможливо. Її мати?

— Він завжди сподівався, що твій ентузіазм і патріотичний обов’язок надаватимуть тобі снаги.

Її очі були заплющені.

— Він дуже хотів розповісти тобі про свої почуття, він, хто пережив систему. Та не насмілився. Не казав, бо хотів захистити тебе.

Вона розплющила очі, але продовжувала грати, ніби у трансі, пальці цупко і впевнено бігали по грифу.

— Він зневажав їх, про це б він сказав тобі зараз, коли прийшло лихо.

Про що вона здогадалася, звідки вона знає?

— Усе своє життя. Він хотів сказати тобі. А тепер скажу я, — прошепотіла мати. — Чини їм опір. Бийся з ними. Ти мусиш вижити.

Сказавши останнє слово, вона припинила грати й поклала скрипку на стіл, встала, поцілувала доньку в чоло і вийшла з кухні. Музика й досі бриніла в повітрі, скрипка була тепла в тому місці, яким мати прикладала її до підборіддя.

Наступного дня була ціла черга кабінетів, з одним чоловіком, двома, трьома, а то й з жінкою в костюмі й зібраним у пучок волоссям, тьмяно-чорним і лиховісним, яка обійшла стіл і сіла біля неї, чи з полковником Дигтярем з жовтим прогнутим черепом, який просив її описати візерунок на килимі в номері готелю «Kӓmp», двері подеколи зачинялися за нею м’яко, подеколи ними гахкали так, що аж трусився одвірок, — «Ми тобі не віримо». А далі — щось неймовірне, страхітливе, неможливе, незворотне.

Хитка поїздка в мікроавтобусі без вікон, луна в підземному гаражі, й вони опинилися у в’язниці, скоріше за все, в Лефортові, не в Бутирці, бо справа політична. Її проштовхали тьмяно освітленим коридором до смердючої приймальні. Чоловік і жінка дивилися, як вона виступила зі спідниці, струсила туфлі й розстебнула бюстгальтер. Вони очікували, що вона потупить голову, відвернеться від їхніх поглядів, прикриє соски і лобок, та