Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Воно дістало нас? — крикнув Нік. — Воно нас дістало?

Ніхто йому не відповів. Їхні бліді, перелякані обличчя прикипіли до вікон, і ніхто йому не відповів. Сіро-зеленим маревом повз них замелькотіли дерева. У кабіні Браян напружено сидів на краєчку свого крісла, чекаючи, що якась з тих куль підстрибне перед лобовим склом і прострелить наскрізь. Жодна не трапилась.

Останні червоні вогники на його приладовій панелі стали зеленими. Браян потягнув штурвал на себе, і «767-й» знову опинився в повітрі.

26

Пасажирським салоном, по-совиному лупаючи налитими кров’ю очима на своїх попутників, сунув, хитаючись, уперед якийсь чорнобородий чоловік.

— Ми вже майже в Бостоні? — нарешті поцікавився він. — Сподіваюсь, що так, бо хочу нарешті впасти в ліжко. Жах, як болить мені клята голова.

Розділ 9

Прощавай, Бенгоре. Курс на захід крізь дні і ночі. Бачити очима інших. Безкінечне провалля. Проріха. Застереження. Рішення Браяна. Посадка. Тільки летючі зірки.

1

Літак круто завертав на схід, кинувши чорнобородого, який уже подолав три чверті загального салону, на ряд порожніх крісел. Він озирнув усі інші порожні крісла вибалушеними, переляканими очима і міцно заплющив очі.

— Господи, — забурмотів він. — Марення. Клята біла гарячка. Та ще й найгірша з усіх, які були.

Він з жахом подивився довкола.

— Далі підуть жуки… де ті йобані жуки?

«Жуків нема, — подумав Алберт. — Та зачекай-но, ось коли побачиш ті кулі. Вони тобі обов’язково сподобаються».

— Пристебніться, друже, — сказав Нік. — І закрийте свою…

Він обірвав себе, не вірячи власним очам задивився на аеропорт… тобто туди, де щойно був аеропорт. Головні будівлі вже зникли, і база Національної гвардії на його західному кінці також зникла. Їхній лайнер набирав висоту над зростаючою прірвою темряви, над вічним резервуаром, який, здавалося, не має ні кінця, ні краю.

— Ох, Господи милостивий, Ніку, — пролепетала Лорел і раптом закрила собі долонями очі.

Коли вони на висоті 1500 футів пролітали над злітно-посадковою смугою 33, Нік побачив шістдесят чи й сотню паралельних колій, які бігли по бетону, краючи його на довгі смуги, що провалювалися в порожнечу. Ті смуги привели йому на згадку Креґа Тумі.

Рии-ип.

По інший бік проходу Бетані смикнула вниз і закрила віконну шторку поряд з кріслом Алберта.

— І не смій її відкривати! — заявила вона хлопцю істеричним, скандальним голосом.

— Не хвилюйся, — сказав Алберт і зненацька згадав, що свою скрипку він залишив там, унизу. Ну… тепер вона вже безсумнівно пропала. І він теж різко затулив руками собі обличчя.

2

Перш ніж Браян почав знову розвертатись на захід, він побачив те, що лежало східніше Бенгора. Там не було нічого. Повне ніщо. Там від обрію до обрію під білим склепінням неба застиглою проточиною пролягла титанічна ріка чорноти. Дерева зникли, місто зникло, сама земля зникла.

«Такий, мабуть, краєвид, якщо летіти у відкритому космосі», — подумав Браян і відчув, що його здоровий глузд дав осічку, як це вже було в польоті на схід. Відчайдушно тримаючи в купі власний розум, він змусив себе зосередитися на пілотуванні літака.

Він піднімав його швидко, прагнучи ввійти в хмари, прагнучи, щоб ця диявольська картина замазалася. Лайнер рейсу № 29 знову прямував на захід. Але за секунди до того, як їм увійти в хмари, Браян побачив пагорби, і ліси, і озера, що тягнулися західніше міста, побачив, як їх безжально крають тисячі схожих на павутиння чорних ліній. Він побачив, як беззвучно сповзають у зростаючу пащу безодні величезні шматки реальності, і тоді Браян зробив те, чого ніколи не робив сидячи в кабіні літака. Він заплющив очі. Коли він знову їх розкрив, літак уже заховався в хмарах.

3

Цього разу турбулентності майже зовсім не було; скидалось на те, що, як і припускав Боб Дженкінс, атмосферні процеси поволі гальмували, наче старий годинник. Через десять хвилин після входження в хмари «767-й» виринув у яскраво-блакитному світі, який розпочався на висоті 18 000 футів. Купка пасажирів нервово перезиралися між собою, а потім, коли через інтерком ввімкнувся Браян, вони почали дивитися на динаміки.

— Ми в небі, — просто сказав він. — Усі ви знаєте, що діється тепер: ми летимо назад тим самим маршрутом, яким сюди прилетіли, і сподіваймося, що ті хтозна-що за ворота, крізь які ми сюди пролетіли, все ще на місці. Якщо так, ми спробуємо пролетіти крізь них знову. — Він замовк на хвильку, а потім продовжив: — Наш зворотний рейс має забрати десь від чотирьох з половиною до шести годин. Хотілося б мені бути більш точним, але не можу. За рядових обставин, через переважаючі вітри, політ на захід зазвичай триває довше, ніж політ на схід, але, скільки можу судити зі своїх приладів у кабіні, вітру наразі нема. — Затнувшись на мить, Браян додав: — У цьому небі ніщо не рухається, окрім нас.

Ще якусь хвильку інтерком залишався ввімкнутим, немов Браян збирався ще щось сказати, але потім, клацнувши, вимкнувся.

4

— Що тут, заради Бога, відбувається? — трусячись, запитав чоловік з чорною бородою.

Алберт на мить задивився на нього і тільки потім промовив:

— Не думаю, що вам буде приємно про це дізнатися.

— Я знову в шпиталі? — заблимав переляканими очима чорнобородий на Алберта, і Алберта раптом пройняло симпатією до цього чоловіка.

— Ну, чому б вам не вважати, що так і є, якщо це допоможе.

Ще якусь мить чорнобородий у неймовірному зачаруванні продовжував дивитися на хлопця, а потім сказав:

— Я знову спати. Просто зараз.

Він опустив спинку крісла і заплющив очі. Менше ніж за хвилину його груди почали глибоко і ритмічно здиматися й опускатися, він стиха захропів.

Алберт відчув заздрість до нього.

5

Нік швидко обняв Лорел, потім розстібнув на собі ремінь безпеки й підвівся.

— Піду в кабіну. Хочете разом зі мною?

Лорел похитала головою і показала через прохід на Дайну:

— Я залишуся з нею.

— Ви вже нічого не можете там зробити, самі знаєте, — сказав Нік. — Боюся, все тепер у руках Божих.

— Я це розумію, — сказала жінка, — але хочу залишитися.

— Гаразд, Лорел. — Він ласкаво