Янголи і демони - Ден Браун

південний захід, сподіваючись побачити над будівлями шпиль або баню католицького храму. Але нічого не бачив. Йому потрібна була карта. Якби він з’ясував, які церкви розташовані на південний захід звідси, то, можливо, одна з них і наштовхнула б його на якусь думку. Повітря, повторював він собі. Повітря. Берніні. Скульптура. Повітря. Думай!

Ленґдон пішов назад по сходах до церкви. Під риштованням його перестріли Вітторія й Оліветті.

— Південний захід, — віддихуючись, сказав Ленґдон. — Наступна церква — на південний захід звідси.

— Цього разу ви знаєте напевно? — холодно перепитав Оліветті.

Ленґдон не відреагував на докір.

— Потрібна карта, на якій показані всі храми в Римі.

Командир пильно подивився на нього, не змінюючи виразу обличчя.

Ленґдон глянув на годинник.

— Залишилося півгодини.

Оліветті пройшов повз Ленґдона і рушив у бік авта, що стояло просто перед входом до церкви. Ленґдон сподівався, що він пішов по карту.

— Значить, янгол показує на південний захід? Не знаєте, які церкви є в тому напрямку? — мовила Вітторія схвильовано.

— Через ці кляті будинки я нічого не бачу. — Ленґдон знову повернувся обличчям до майдану. — Я не настільки добре знаю римські храми, щоб... — Він змовк.

— Що? — стривожено спитала Вітторія.

Ленґдон іще раз глянув на майдан. Зійшовши сходами вгору, він опинився вище і бачив тепер більше. Храму, як і раніше, видно не було, але Ленґдон зрозумів, що рухається в правильному напрямку. Він перевів погляд на хистке риштовання над головою. Те тягнулося вгору на шість поверхів, майже до верху вікна-розетки, і було значно вище за інші будинки на майдані. Наступної миті він уже знав, що робити.

На іншому боці майдану Чиніта Макрі та Ґюнтер Ґлік прикипіли до вітрового скла мікроавтобуса Бі-бі-сі.

— Ти все знімаєш? — запитав Ґюнтер.

Макрі сфокусувала об’єктив на чоловікові, що ліз угору по будівельному риштованню.

— Як на мене, він занадто добре вдягнений, щоб зображувати Людину-павука.

— А хто ця Павучиха?

Чиніта глянула на привабливу жінку, що стояла під риштованням.

— Закладаюся, що ти б хотів це довідатись.

— Дзвонити до редакції?

— Зачекай іще. Подивимося ще трохи. Краще мати вже щось реальне, перш ніж зізнаватися, що ми залишили конклав.

— Думаєш, там справді хтось порішив одного зі старих пердунів?

Чиніта фиркнула.

— Тобі таки точно пряма дорога до пекла.

— Я прихоплю туди з собою Пулітцерівську премію.

71

Чим вище Ленґдон видирався, тим хиткішим ставало риштовання. Однак із кожним новим кроком його очам відкривалась дедалі ширша панорама Рима. І він ліз вище й вище.

Досягнувши останнього рівня, Ленґдон задихався набагато більше, ніж сподівався. Він переліз на платформу, обтрусив з одягу штукатурку й випростався. Висота його не лякала. Навпаки, вона його бадьорила й надихала.

Краєвид згори відкривався запаморочливий. Довкола простягався океан вогню — дахи, вкриті червоною черепицею, палали в багряному промінні вечірнього сонця. З цього місця Ленґдон уперше в житті побачив за метушнею, що завжди панує на римських вулицях, старовинне місто у всій його красі — Città di Dio — Боже місто.

Мружачись від сонця, Ленґдон шукав очима шпиль храму або дзвіницю. Але в південно-західному, напрямку до самого обрію не було видно нічого. У Римі сотні храмів, думав він. На південний захід звідси мусить бути хоча б один! Хоч цілком можливо, що його просто не видно, нагадав він собі. Чорт забирай, можливо і таке, що його взагалі вже немає!

Ленґдон іще раз пройшовся поглядом у південно-східному напрямку, цього разу повільніше. Він, звісно, знав, що не всі храми мають високі шпилі — особливо невеличкі церковки, розташовані подалі від широких вулиць і майданів. Не кажучи вже про те, що від сімнадцятого століття Рим разюче змінився — тоді церкви за законом були найвищими будівлями в місті. Тепер же Ленґдон бачив багатоповерхові житлові будинки, офісні центри, телевізійні вежі.

Удруге він сягнув поглядом обрію, так нічого й не побачивши. Жодного шпиля. Удалині, на самій межі Рима, на тлі багряного неба височіла маківка Мікеланджелового творіння — собору Святого Петра. По суті, це вже було місто Ватикан. Ленґдон мимоволі подумав: цікаво, як там почуваються кардинали? І чи знайшли швейцарські гвардійці антиматерію? Щось підказувало йому, що не знайшли... і не знайдуть.

У голові знову залунав вірш. Він іще раз уважно його обдумав, рядок за рядком. Земний гріб Санті, демона діра... Гріб Санті вони вже знайшли. Звідтіль стихіям тайним вже пора... Тайні стихії — це Земля, Повітря, Вогонь і Вода. Крізь Рим сюди прокласти світна путь. Стежку світла, утворену скульптурами Берніні. Хай янголи у пошуку ведуть!

Янгол показував на південний захід...

— Сходи! — вигукнув Ґлік, збуджено тицяючи пальцем у вітрове скло мікроавтобуса Бі-бі-сі. — Там щось відбувається!

Макрі знову спрямувала камеру на вхід до церкви. Там явно щось відбувалося. Чоловік, схожий на військового, підігнав один з автомобілів до сходів і відчинив багажник. Тепер він оглядав майдан, ніби побоюючись небажаних свідків. Якоїсь миті Макрі вже здалося, що він зауважив їхнє авто, але його погляд не затримався на них. Очевидно, вирішивши, що все гаразд, він витягнув рацію і щось сказав.

Майже миттєво з церкви виникла чи не ціла армія. Солдати, наче американські футболісти після наради на полі, вишикувались нагорі сходів у «стінку» й почали разом спускатися. За ними, і майже повністю прикриті живою загорожею, четверо солдаті щось несли. Щось важке й незручне.

Ґлік притиснувся чолом до скла.

— Вони що — крадуть щось із церкви?

Чиніта гарячковито шукала хоч мінімального отвору в людській стіні. Тільки на секунду, молила вона. Один кадр. Це все, що мені потрібно. Але чоловіки рухалися, як один. Ну ж бо! Макрі не здавалась і, нарешті, таки домоглася свого. Коли солдати почали запихати свою ношу в багажник, між ними з’явився просвіток. Сталося так, що схибив саме командир. Лише на мить, але цього виявилось достатньо. Макрі встигла відзняти свій кадр. Насправді він коштував десятка інших.

— Дзвони до редакції, — сказала вона. — Маємо труп.

А тим часом у ЦЕРНі Максиміліан Колер заїхав на своєму інвалідному кріслі до кабінету Леонардо Ветри й почав методично проглядати його документи. Не знайшовши того, що шукав, Колер переїхав до спальні. Верхня шухляда тумбочки була замкнена на ключ. Колер узяв із кухні ножа і зламав замок.

Усередині виявилось саме те, що він шукав.

72

Ленґдон зіскочив з риштовання й обтрусився. Вітторія чекала знизу.

— Нічого не побачили? — Він похитав головою. — Вони поклали тіло кардинала до багажника.

Ленґдон побачив, що Оліветті з кількома солдатами розстелили на капоті одного з