Безцінний - Зигмунт Мілошевський
Ґмітрук з недовірою похитав головою. Як в американських фільмах. Тут кидають гранати, а вони говорять про принципи. Вирішив, що час на теревені вичерпано.
Схопив Лізу й потягнув її у бік сходів. Цієї самої миті Боргу вдалося відкрити сховок. Спершу витягнув щось невеличке й кинув Лізі; вона впіймала, ховаючи у жмені. Потім поліз глибше й витягнув картину розміром близько метра на сімдесят сантиметрів. Декілька дітей збирають маки на полі похмурого дня, на другому плані річка, містечко, темне небо. Усе невиразне, створене короткими мазками пензлем, у цій техніці навіть такий профан, як Ґмітрук, розпізнав стиль імпресіоністів. Цієї миті не думав про техніку, не думав про живопис, взагалі ні про що не думав, увімкнувся його інстинкт військового. Хотів діяти, хотів урятувати себе й по можливості інших. Залишатися в дерев’яному будинку під запалювальними гранатами було самогубством.
Незважаючи на це, мозок Ґмітрука запам’ятав маки. Маки, що займали нижню половину картини, безліч доторків зануреного в червону фарбу пензля, маки, які завдяки генію Клода Моне ожили. Не були плямками розчиненого в олії пігменту, а були квітами, які злегка коливалися від вітру, вогниками, які з неспокоєм дивилися на грозове небо й вирішували, що краще: дати дітям себе зірвати й пожити ще якийсь час у вазі, чи залишитись у полі, ризикуючи загинути від дощу, вітру або граду.
— Облиш! Благаю тебе, Стене, облиш! — верещала Ліза, намагаючись вирватися з обіймів Ґмітрука.
Стен Борґ рушив у їхній бік, і цієї миті гримнула серія пострілів. Вікно, може, й було міцне, але не куленепробивне. Скло розсипалося по всьому приміщенню, а за ним полетіли кулі, з глухим стуком вдаряючись об дерев’яні стіни будинку.
Борґ у нападі страху впав на підлогу й зіщулився за картиною Моне, так ніби полотно могло його врятувати. І воно якимось дивом врятувало. Постріли вщухли, кабінет був подірявлений, як стіна за мішенями на стрільбищі, а картина і Борґ не дістали навіть подряпин. Швед поправив окуляри й хитро посміхнувся, ніби хотів дати зрозуміти, що встигнув би ще взяти капелюх і тростину, якби вони в нього були.
І тоді всередину влетіла запалювальна граната, відбилася від дерев’яної підлоги й вибухнула. Палаючий терміт обліпив усе на своєму шляху: підлогу, стіни, стіл, полицю з альбомами, викрадену Ронею в Цюріху картину Моне і Стена Борґа, любителя живопису, красивих тіл і невинних промислів, першого коханця Лізи Тольґфорс і власника острова площею п’ять із гаком гектарів.
Це була звичайна запалювальна граната, але заховані в ній півкілограма терміту горіли при температурі дві тисячі двісті градусів — достатньо високій, щоб тонке полотно з червоними маками миттю припинило існувати. Так само миттю припинила існувати шкіра Стена Борґа, але цього було замало, щоб його вбити.
Анатоль Ґмітрук тягнув волаючу Лізу Тольґфорс сходами вниз, тікаючи від полум’я й пекельної температури. Але передусім від нелюдського, несамовитого виття. Тіло Стена Борґа кипіло, тануло й палало.
Сила мистецтва величезна. Зображення поля червоних маків відтоді супроводжуватиме майора Ґмітрука до самого кінця життя.
10
Кароль і Зоф’я не мали уявлення, що діється всередині, вони вже бігли по вкритому снігом льоду між острівцем Стена і Орньо, коли почули жахливе виття палаючого Борґа. Не мали сумніву, що це він; було в цьому передсмертному витті щось нелюдське, ніби брало своє джерело з найдавнішої частини мозку, яка ніколи не погодиться з тим, що ми намагаємося бути чимось більшим, ніж просто істотами, які борються за виживання.
Кароль саме так і почувався — як тварина, що бореться за виживання. Він не зважав, що хтось залишився позаду, що хтось виє від болю. Просто хотів утекти якнайдалі, туди, де буде в безпеці. Машинально тягнув за руку приголомшену Лоренц.
— Швидше! — поквапив, коли вона почала опиратися.
— Каролю, ти не чув? Їм потрібна допомога.
— Тому, хто так кричить, уже не допоможеш. Швидше!
Шарпнув її, втратив рівновагу, впав і вдарився коліном об лід. Біль розлився по всьому тілу і дійшов аж до горла, викликаючи неприємне млосне відчуття. Якийсь час Кароль думав, що виблює.
— Швидше! До машини! — почули крик Ґмітрука, який в одній руці тримав зброю, а другою тягнув Лізу, яка, досі в шоці, боролася з Анатолем, щоб повернутися і рятувати Борґа.
Зоф’я допомогла Каролеві підвестися, й учотирьох побігли в бік лісу. Сніг не вщухав. Біля першого дерева Анатоль зупинився, притулив ридаючу шведку до стовбура, передпліччям однієї руки — тієї, в якій тримав пістолет, — притиснув їй шию, а другою дав міцного ляпаса. Крикнув щось шведською, показуючи на дім і полум’я, яке звідти виривалося.
Ліза якусь мить дивилася на Ґмітрука з ненавистю, потім приречено кивнула головою, і вони разом рушили в бік автомобіля. Цієї самої миті з-за острова виїхали квадроцикли і вдарили чергою з автоматичної зброї. Врятувало їх те, що Скалькарен маленький, але не настільки, відстань була завеликою, і стрільці швидше били наосліп — втім, кілька куль ударило в гілки дерев за ними, струшуючи хмару снігу.
— У темряву, поміж дерев, — наказав Ґмітрук. — Туди не зможуть заїхати.
Кинулися вперед, подалі від відкритого простору й пожежі, яка бухкала чимраз більшим полум’ям, виставляючи їх, як на стрільбищі. Позаду завили мотори квадроциклів і за хвилину затихли, коли вбивці зорієнтувалися, що втікачі в цей момент перебували поза межами їхньої досяжності.
Знову вдарили постріли, ніби хтось кидав гравій у бляшаний контейнер. Знову стукнуло, і сніг посипався їм на голови. Нападники мусили злізти з квадроциклів і рушити за ними пішки, але вони не чули жодних окриків чи команд. Ким би вони не були, але поводилися як професіонали.
— Туди, — скомандував Ґмітрук, кинувся праворуч, і за кілька кроків вони вискочили на просіку, де стояло вкрите снігом Феррарі.
— Ключі! — крикнув Анатоль.
— Я брав участь у зимових перегонах, — видихнув Кароль, спираючись на капот. Коліно жахливо боліло, кожен крок був як удар молотком у чашечку.
Ґмітрук не відповів, тільки кивнув головою й відчинив задні двері. Штовхнув усередину Лізу, сам ускочив за нею.
— Сподіваюся, шини в тебе зимові, — буркнула Лоренц, застібаючи пасок на передньому сидінні.
Кароль подумав, що на дідька ті зимові шини їм здалися, якщо вони не виїдуть з цього замету. Глибоко вдихнув, повернув ключа в замку, переключив на задню і рушив, тільки-но двигун загурчав своїми дванадцятьма циліндрами. Машина вирвалась із замету, затанцювала й поїхала назад, звіюючи потоком повітря сипкий сніг із шибки й капота.
Капота, на якому раптом з’явився рядок
