Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Ґмітрук обурився.

— О’кей, розумію, вибачте дурному військовому. Що тоді взагалі досліджують, якщо не стиль?

1 Станіслав Висп’янський (1869–1907) — польський поет, драматург, живописець.

— Те, чого не можна сфальсифікувати або що дуже важко сфальсифікувати. Вид полотна, дерево, використане для підрамника, приміром.

— Хоча й тут можна ошукати, намалювавши фальшивку поверх зображення якогось халтурника з відповідної епохи, — додав Кароль.

— Згоден. Тому я опромінюю картину, перевіряю її шари, вид ґрунтовки, ескізи під фарбами. А передусім склад барвників. Сьогодні фарби можна купити у крамниці для художників, але протягом століть це була ціла алхімія. Зі слонової кістки робили вуглець для чорної фарби. Отруйний свинець давав білила. З того, що виплюнув Везувій, була найкраща жовтизна. Блакитний отримували завдяки подрібненню на порошок кобальтового скла. Червоний виготовляли з коріння марени або з тлі, що паразитує на кактусі. З чим розмішувати ці пігменти, щоб нанести їх на стіну, полотно чи шматок дерева? З водою, з клеєм, може, з олією? А якщо так, то з якою? Лляною, соєвою, фісташковою? — Борґ розпалювався, і Лоренц подумала, що він мав викладати у якомусь навчальному закладі. — Століттями художники експериментували з пігментами і способами їхнього нанесення. Дехто сам шукав ідеальні рецептури, інші мали своїх спеціалістів, хіміків, алхіміків і науковців. Як зіницю ока берегли таємницю рецептів, що давали змогу виготовити фарби чудових кольорів. Старі майстри знали, що стиль може підробити будь-хто, і вже точно будь-хто з їхніх учнів, які прагнули слави й наживи. Але без фарб і без рецептур найгеніальніший учень був ніким, міг замітати підлогу й страждати собі від творчих мук.

Ґмітрук кивнув головою.

— І як ти розрізняєш, чи це мох, чи слонова кістка?

— Мій приятель розрізнить. — Борґ поплескав рукою сріблясту машину, яка скидалася на поєднання невеликого холодильника з буржуйкою, спроектованою фірмою Bang & Olufsen. — Мій приятель PY-2020 D, який швидко й надійно здійснює газову піролітичну хроматографію з детекцією спектрометрії мас.

— Що? — вирвалося в Кароля.

Лоренц знала, що його знання про мистецтво жодним чином не доповнювалися технічними, які так люблять чоловіки. Коли були разом, їй доводилося міняти лампочки і двірники у Феррарі, бо він не знав, як до того підступитися.

Борґ зняв окуляри й знову заходився їх витирати.

— Версія скорочена, о’кей? — мовив за мить. — Чи то штучні барвники, чи натуральні, кожен із них — це просто хімічні сполуки, змішані у відповідних пропорціях. Іноді кілька десятків, іноді кілька сотень. Ця машина поєднує два різні методи визначення видів цих зв’язків та їхньої кількості. Як це пояснити зрозуміліше? Наприклад, випаровують зразок червоної фарби. Він перетворюється на газ, але всі наші хімічні сполуки весь час там наявні. Газ проходить через довжелезну трубку, де окремі сполуки відділяються, одні через цю трубку подорожують повільніше, інші — швидше. За цією швидкістю і за способом, у який вони згорають на кінцівці трубки, дізнаємося, що це. Це так, стисло.

— Те, що я не розуміюся на мистецтві, не означає, що я ідіот, — процідив Анатоль Ґмітрук. — Я знаю, що таке час затримки в газовій колонці.

— Чим є що? — запитав Кароль, фантастично безпорадний у всьому, що стосується точних наук.

Борґ тільки зробив жест, який мав виправдати перед Ґмітруком простоту викладу.

— Наприкінці отримуємо діаграму, що показує, скільки яких субстанцій є у зразку. І можемо стверджувати, що наявність великої кількості триоксиду заліза свідчить, що художник використав для свого червоного кольору іржу, тобто натуральну вохру, таку саму, як, приміром, на стінах цього дому. Завдяки такій діаграмі хімічних сполук одразу дізнаємося, чи використовувалися фарби середньовічні, з дев’ятнадцятого століття чи сучасна хімія.

— Але ми не дізнаємося, чи якийсь хитрий фальсифікатор не зробив фарби власноруч, — прокоментувала Лоренц.

— Дізнаємося, якщо порівняємо сумнівний зразок зі зразком, узятим із стовідсотково автентичної картини цього художника. Якщо вони подібні, картина оригінальна. Можна підробити фарбу, щоб мала вигляд фарби певної епохи, але фарбу з конкретної палітри підробити не вдасться. Уже не кажучи про той факт, що кожен художник модифікує фарби, зауважимо, що у зразку міститься не лише фарба. Є те, що всмокталося в палітру раніше, є те, що тоді літало в повітрі, й те, чим натурниця кашлянула. Геніальний метод, надійний, а до того швидкий і дешевий. Що ми зараз і продемонструємо.

Стен Борґ знову поплескав рукою по сріблястому «холодильнику» й повернувся до Лізи.

— Є зразок?

Ствердно кивнула й витягла з торбинки маленький поліетиленовий пакетик. Здавалося, що він порожній, треба було напружити зір, аби помітити часточки пилу на дні.

— Стерильний? — запитав Борґ, оглядаючи зразок під стаціонарним збільшувальним склом.

Ліза тільки щось гмукнула.

— Це означає «так» чи «ні»?

— Не було часу, ти чув нашу розповідь. До того ж захисні системи виявилися кращими, ніж я думала, картина заховалася б, перш ніж я встигла б узяти зразок. Сколупнула нігтем.

— Що зробила? — Борґ був явно здивований.

— Нігтем сколупнула.

— Тобто цей зразок, — Борґ показав на пакетик, — ти сколупнула разом із пилом і лаком, а потім виколупала з-під свого нігтя разом з гамбургером з «Вендіз», лобковим волоссям останнього коханця, жмутиком моху і краплею пального з автозаправки?

— Мабуть, я маю інше уявлення про гігієну, ніж ти.

— Уявлення тут ні до чого. Оскільки ти перед тим не простерилізувала пальці, саме це й було під твоїми нігтями, і це тільки початок зі списку сотень субстанцій і тисяч хімічних сполук. Можеш собі в дупу запхати свій зразок: Не думаю, що це засмітить його більше.

По вродливому обличчю Лізи майнула тінь.

— Це ти собі запхай у дупу свою манію науковця, — процідила вона. — Якщо тобі не підходить, повертайся назад до університету в Уппсалу і там навчай дітей, чим відрізняється кислота від лугу і Моне від Мане. Є те, що є. Засмічене, але є. І, як бачиш, передусім це зелень фарби, а не шляхетна білизна шмарклів. Тож берися до роботи.

Промова не справила враження на Борґа. Він зняв з носа окуляри й заходився їх протирати клаптиком замші, що лежав поряд із збільшувальним склом.

— Гаразд, показуй, — кивнув на комп’ютер, що стояв на столі.

Ліза встромила флешку, й за мить на екрані з’явився фільм, знятий на встановлену на її вусі камеру під час операції в Нью-Рошелл. Це був фрагмент, коли шведка оглядала технологічно устатковані двері до приміщення, в якому Ричмонд тримав свої скарби.

До Зоф’ї Лоренц враз повернулися